Михайло Коцюбинський:між дружиною та коханкою

Михайло Коцюбинський останні 10 років життя розривався між двома жінками. 

Дружині писав листи українською, коханці – російською

"Вона – з підстриженим волоссям (у ті роки це було рідкістю), високого зросту, з квітучим, 

цікавим обличчям, з рішучими, трохи різкими манерами. Він – стрункий, елегантно 

одягнений. Вражала матова блідість його обличчя і темні очі, що дивились уважно і вдумливо. 

Це були Коцюбинські – Михайло Михайлович і дружина його Віра Іустинівна," – описує в 

мемуарах першу зустріч із подружжям в січні 1902 року Олександра Аплаксіна. Того дня вони 

зустрілися на вечірці у спільних знайомих. За два роки між ними виникне любовний трикутник.

Олександра – зліва, Віра – справа.

З майбутньою дружиною Михайло Коцюбинський познайомився влітку 1895­го. Один із друзів, 

з яким він працював у Бессарабії в філоксерній комісії – винищували виноградники, уражені шкідником, – запросив його до Чернігова на "український гурток". Представив молодим 

письменником: галицькі журнали надрукували вже десяток його оповідань, їх прихильно 

прийняла критика. Була в тому гуртку 31­річна Віра Дейша, з родини збіднілих дворян. 

Вона відсиділа півроку у варшавській в'язниці за приналежність до лівої молодіжної організації. 

Недавно повернулася до рідного міста, влаштувалася в бібліотеку. Михайло Коцюбинський 

на рік молодший за Віру. "Обоє з перших щирих слів, з першої хвилини знайомства зрозуміли, 

що вони одне одному рідні, близькі", – переповідає у спогадах їхня донька Ірина родинні 

перекази.

По від'їзді з Чернігова Коцюбинський починає ­жваво листуватися з кількома своїми 

новими знайомими. Та найбільше з Вірою. "Вірусенько­донечко", "дитина кохана" – 

називає її в листах. У січні наступного року вони одружуються. Навесні їдуть до Алушти, 

винаймають там дачу. Михайло працює в бригаді з винищення філоксери. У жовтні 

дружина повертається додому. ­Коцюбинський пише їй щодня. Дні рахує так: "моєї ери:

день 1­й без Віри", "3­й день без Віри", "12­й день без коханої Вірунечки!"

За рік подружжя купує будинок у Чернігові, забирають до себе Михайлових матір й одну

 із сестер. Але Коцюбинський знову мусить залишити родину, бо ­роботу знаходить аж у 

Житомирі – у газеті "Волынь". ­Спершу відповідальним секретарем, а потім редактором 

відділу. І знову мало не щодня надсилає листи до Віри. ­Переживає, як там його "дитиночка, 

Вірусенька ­єдина, ластівочка" та "наш Юрасик" – їхній первісток. ­Скаржиться на здоров'я. 

"Щодня вранці у мене легкий жар", – пише 27 грудня 1897­го. Кілька років лікарі називають 

причиною його стану неврастенію.

Нарешті 1900­го Коцюбинському вдається отримати ­посаду в Чернігові – в Оцінно­статистичному

 бюро губернської земської управи. Очолює відділ поточної сільськогосподарської статистики.

 З двома підлеглими укладає статистичні збірники, готує звіти про посіви та ­врожаї, ринкові ціни

 на сільськогосподарські продукти в губернії. І водночас багато друкується в галицьких часописах – у Російській імперії українською художні твори видавати заборонено. Деякі новели виходять у 

збірках чи окремими книжками. Та грошей письменництво приносить мало, тож мусить далі 

ходити на службу.

Коцюбинський з дружиною та дітьми

Одне за одним посипалися діти: син, донька, син, донька. Третя з них, Ірина, у книжці 

спогадів описує один із літніх днів у Чернігові: "В затишному кутку садочка, на бічній 

доріжці, де ясно звисають тонкі гілки спіреї, що ніби утворюють зелену альтанку, з зеленого 

моріжка мама зробила для тата канапку. Батько любив приймати сонячні ванни в цьому 

затишному куточку на своїй канапці. Ось і зараз він спочиває тут. Тато в легкому сірому

 костюмі та червоній фесці з великою чорною китицею. Він переглядає газети. Щоб 

уберегти його від простуди, підмостили йому згорнутий вчетверо старий килим… (…) 

Сідаємо біля тата. Мама в білій волохошці і легкій літній сукні, обсапує молоді корчі 

гарагольки – татового улюб­леного сорту картоплі".

21-­річна Олександра Аплаксіна через кілька днів після знайомства з Коцюбинськими 

виходить на службу до статистичного бюро. Старша із семи дітей удови по землеміру, 

доти вона працювала вчителькою в одного чернігівського поміщика. Тепер дістала ліпшу посаду. 

Два роки вони служать разом із Михайлом Михайловичем. 1903­го до статбюро 

влаштовується обліковцем і Віра. Аплаксіна на 16 років молодша за Коцюбинського. 

Українську знає погано, та намагається прочитати його твори. Під час обідньої перерви, 

коли решта працівників розходяться гуляти садом довкола будівлі бюро, Михайло Михайлович

 іноді підходить і заговорює з нею. Аж одного разу, в березні 1904­го, намагається 

поцілувати в усамітненому закутку – підкликав Олександру нібито до телефону. 

Вона випручується.

14 березня Коцюбинський, під виглядом робочого листа, кладе їй на стіл записку: 

"Не сердитесь на меня. Я виноват только в том, что Вас люблю, горячо и искренне".

 Це – перший із 335 листів, які він напише Аплаксіній. "За яку дурненьку дівчину вважаєте 

ви мене, думаючи, що я вірю всьому, що ви пишете", – переповідає Олександра в мемуарах, 

що тоді приблизно відповіла. Та вони й далі разом працюють, відвідують літературні вечори. 

На одному з них Коцюбинський читає свою новелу "Цвіт яблуні". Між ним і Аплаксіною 

зав'язується розмова про їхні родини. І наступного дня він порушує дану їй обіцянку не 

писати до неї – надсилає листа з проханням про зустріч. Відповідь Олександри: ­згодна.

"Добре пам'ятаю цей вечір, – пише вона в спогадах. – Це було 3 січня 1906 року. Погода 

була на диво тепла. ­Танув сніг". Вони гуляють містом, розмовляють. І вже в наступному 

листі він звіряється: "Это такое ­огромное, такое яркое, захватывающее счастье, что я

 буквально пьян от него. Ты меня любишь! Ты моя! Я могу целовать тебя, ласкать, слышать 

твой голос, видеть твои ­чудные глаза, любить тебя и отдать тебе свое сердце нераздельно". 

Відтоді намагаються знайти можливість побути разом. Домовляються про це листами. Кладуть і забирають їх у кишені Олександриного жакета, який та лишає в передпокої контори. 

"Поскільки ми зустрічалися на вулицях, насамперед залежали від погоди", – згадує вона в 

мемуарах. Ішли прогулюватися парком або до річки. Дуже рідко – в Аплаксіної, коли нікого 

з її рідні не було вдома.

Улітку 1907­-го Віра Коцюбинська отримує анонімного листа: її чоловік має стосунки 

на боці. Михайло Михайлович після розмови з дружиною пише коханці: "Я уклонился от 

объяснений – ни да, ни нет. Так пока лучше. На все придет время". Він намагається через 

приятеля знайти роботу в іншому місті, щоб виїхати разом із Аплаксіною. Нічого не виходить.

Коханці далі зустрічаються, домовляючись перед тим записками.

За рік Вірі Іустинівні потрапляє до рук лист від Олександри її чоловікові – та не знала, що 

він ненадовго виїхав із Чернігова. Іде до Аплаксіної додому, просить її матір і молодшу сестру 

вплинути на Олександру. Бо, погрожує, вона не зупиниться навіть перед убивством.

"Несмотря на ожидания – никаких упреков, никаких сцен, – пише Коцюбинський коханці 

наступного дня після розмови. – Наоборот – столько было выказано благородства, участия и 

доброты, что я был сражен. ­Оказалось, что В. И. (Віра Іустинівна. – "Країна") очень любит меня, 

чего я не подозревал. Она умоляла меня не бросать семьи, не губить всех".

Коцюбинський зізнається: йому несила залишити родину. Олександра вирішує: вони мають 

припинити стосунки. Їде у відпустку. Коли повертається – все наново: "Побачила його змучене 

обличчя, нестерпний жаль охопив мене. Він був схожий на людину, що встала після тяжкої 

хвороби. Я зрозуміла, що розлучитися з ним не зможу".

у цей час Коцюбинський пише новелу Intermezzo, ­перший герой якої – "Моя утома". 

Почувається хворим. Треба поїхати відпочити, та з грошима сутужно. Він отримує 1500 руб. 

на рік, у Віри – 600. Ціни в тодішньому Чернігові: пшеничний хліб – 3,5 коп. за фунт, молоко – 1,5 коп. за склянку, м'ясо першого сорту – 16 коп. за фунт, чоловічий костюм – 9 руб., пальто – 11,5.

Потай від чоловіка Віра Іустинівна клопочеться про кошти на лікування від Товариства підмоги українській літературі, науці й штуці. Із цього фонду, який фінансують меценати Василь 

Симиренко, Володимир Леонтович та Євген Чикаленко, надходить 300 руб. Михайло 

Коцюбинський вирушає на італійський острів Капрі. Через Львів, Відень, Рим, Неаполь. 

Листи пише і дружині, і коханці. Красоти острова часто описує майже слово в слово. Тільки 

"Вірунечці" – українською, а "Шурочке" – російською.

Називає її "голубкой". "Ты ведь до сих пор не моя, и я даже совершенно потерял надежду,

что ты захочешь быть моей, и уже не думаю об этом, – пише з Капрі 10 лютого 1912­го. – Значит,

 что­то иное лежит в основе моей любви, более прочное, чем чувственность, самоценное и, значит, не так легко разлюбить". А за 17 днів: "Конечно, наша любовь имеет много печальных сторон,

 но не следует забывать и хорошего. Что касается меня лично, то я ценю то счастье, которое 

получаю, хотя ты знаешь, мне тяжелее мириться с некоторыми ненормальностями наших отношений, чем тебе. Ты как­то легче их переносишь, быть может, благодаря иному темпераменту. Я уже

 как­то писал тебе, что я даже отказался от надежды обладать тобой, а ведь это, поверь мне, 

страшно тяжело, однако все же не считаю себя несчастным".

Наступного літа Коцюбинський знов шукає гроші, щоб побути на Капрі. Діставатися вирішує 

морем. Дорогою обстежується у лікаря в Одесі. Той ставить діагноз: порок серця і

 спричинена ним астма.

Залишити набридлу роботу, цілком віддатися писанню й не перейматися грошима 

Коцюбинський може лише два останні роки життя. 1911­го Товариство підмоги 

українській літературі, науці й штуці ухвалює довічно виплачувати йому 2 тис. руб. на рік 

стипендії. Він звільняється зі статбюро й майже весь час проводить у мандрівках улюбленими 

місцями – Капрі й Карпатами.

З останньої подорожі в гори повертається з бронхітом. Той дає ускладнення на серце.

 Почувається настільки ­погано, що його вмовляють залишитися у львівській лікарні. Та він 

дотягує до Чернігова. Не встає з ліжка три тижні. "У ті рідкі тепер дні, коли Михайло Михайлович напівхворий виходив зустрітися зі мною, на нього страшно було дивитися, такий він був жахливо схудлий", – згадує Олександра Аплаксіна. Ненадовго одужав. Потім знову не підводиться місяць.

 Тоді ще три – у клініці в Києві. Йому стає дедалі гірше. Наприкінці січня 1913­го дружина забирає його додому – надії на допомогу лікарів уже немає.

Він уже не спить ночами. Біля нього чергують то дружина, то найнята доглядальниця. 26 квітня, у Страсну п'ятницю, о 14.25 Михайло Коцюбинський помер. "Я, єдина з дітей, була присутня 

при його смерті, – пише у спогадах донька Ірина, якій тоді було 14. – Останні його слова були:

 "Жити хочу, жити!"

Обох синів розстріляли 1937 року

1864, 17 вересня – Михайло Коцюбинський народився у Він­ниці, у сім'ї дрібного службовця. 

1876-го після двокласної початкової школи ­вступає до Шаргородського духовного училища, 

закінчує його за чотири роки. Далі навчатися не має можливості: батько кидає родину, тож 

Михайло, як найстарший, мусить заробляти – дає приватні уроки, щоб утримувати матір і

двох сестер. Займається самоосвітою, складає іспит і отримує свідоцтво "народного вчителя". 

Тоді ж починає писати. 1890-го їде до Львова, що тоді був закордоном – в Австро-Угорській 

імперії. Знайомиться з галицькими письменниками, зокрема Іваном Франком. Налагоджує 

зв'язки з літературними часописами, яким відтоді надсилає свої твори. Повертається на 

Він­ниччину, вчителює в селі Лопатинці.

1892 – у Бессарабії, нинішня Молдова, починає працювати у філоксерній комісії – цей шкідник винограду викликав там епідемію. На цій посаді працює п'ять сезонів з весни до осені. Щоб зупинити заразу, треба було знищували всі підозрілі господарства. "Ми були свідками того, як господарі виноградників ламали собі руки і кидались на огонь, де горіли їх кущі, кажучи: "Краще мене спаліть, ніж моє добро! Чим я дітей буду годувать?" – згадував Панас Погибко, який влаштував Коцюбинського на цю роботу.

1896 – через рік після одруження в Михайла Коцюбинського народжується первісток Юрко. 

1898 року з'являється донька Оксана, а за рік – Ірина. Найменший, Роман, – 1901 року народження. Старший син стане головнокомандувачем Збройних сил Радянської ­України, ввійде до першого більшовицького уряду України, дослужиться до голови Раднаркому УСРР. Його брат теж вступає

 до кінного ­корпусу Червоного козацтва. Обох розстріляють 1937-го за звинуваченням у 

антирадянській діяльності. Оксана 1917 року також стає на бік більшовиків. За два роки,

 вагітна, гине в голодному Петрограді. Лише Ірина доживе до старості. 1956-го вона стане 

директором батькового музею в Чернігові.

1910 – їде в Карпати, зупиняється в гуцульському селі Криворівня. Мешкає там на віллі Михайла Грушевського. З учителем Лукою Гарматієм та етнографом Володимиром Гнатюком ходять по 

горах, сплавляються на ­плотах-­дарабах. Коцюбинський збирає матеріал до повісті "Тіні

 забутих предків". Серед звичаїв, що його особливо цікавлять, Гнатюк згадує: "­Вільна любов, яка проявляється у тім, що майже всі – з малими виїмками – гуцули не доховують подружньої 

вірности і поза легальним подружжям знаходять собі любасів та любасок, з якими проводять ­

далеко кращі хвилі, як із вінчаним подругом чи подругою".

1913, 26 квітня – помирає після довгої хвороби, що завершується, імовірно, інфарктом

легень. 

Поховали на четвертий день на Болдиній горі в Чернігові, на цвинтарі Троїцького 

монастиря. 

Жалобна процесія налічувала понад три тисячі осіб. Дружина Віра Іустинівна заборонила 

приймати квіти від Олександри Аплаксіної. Та в головах покійного поклали саме її вінок – 

сплетений нею із цвіту яблуні. 

Володимир Рутківський

 

Відомий український журналіст, письменник і поет, який працює на ниві дитячої літератури. Творчість Володимира Рутківського - це захоплюючі історії для дітей, в яких автор нерідко змішує історичну дійсність з фантастичними мотивами для створення інтригуючих пригодницьких сюжетів. За свої твори письменник неодноразово удостоювався почесних літературних премій, в тому числі від медіакорпорації «Бі-бі-сі» та Національної премії України ім. Тараса Шевченка.

Від інженера до відомого письменника

Майбутній відомий письменник народився 18 квітня 1937 року в невеликому селі в середньостатистичній учительській родині. Вищу освіту здобув в політехнічному інституті в Одесі, після чого деякий час працював на заводі.

В кінці 1960-х років Володимир Рутківський вважав за краще професію журналіста, в тому числі працював на обласному радіо та в низці місцевих газет. Приблизно в цей же час він почав займатися літературою на професійному рівні, в тому числі вийшли перші поетичні збірки письменника «Краплі сонця» і «Плоти».

Ким були перші козаки: всі книги Володимира Рутківського

Одна з перших відомих прозових книг Володимира Рутківського - «Аннушка». Це весела повість про маленьку дівчинку, мама якої їде на будівництво таємничого і незрозумілого дитині БАМу. Дівчинка тим часом заводить дружбу з сільськими школярами, які придумують для місцевих дітей різні цікаві історії і секрети. Це книга для тих, хто не знає, що відро з колодязя можна витягти кішкою, хто хоче відкривати нові світи і ставити дорослих у кут.

«Сині води» - роман про битву на річці Сині Води, де 1362 року литовці перемогли татаро-монгольську армію. Це захоплююча історія про волинського князя Дмитра Боброка і трьох його вірних друзів, які потрапляють в епіцентр одного з найбільших битв в історії давньої України.

Але найбільшу популярність письменникові приніс цикл книг «Джури». Як відзначають сучасні читачі в коментарях і відгуках про книги Володимира Рутківського, це захоплюючі гостросюжетні романи про пригоди молодих козаків і волхвів: Грицака, волхва Санька, юного богатиря Демка Дурна Сила, невловимого козака Швайка і їх друзів. Головні герої книги постійно потрапляють в захоплюючі історії та пригоди, але кожен раз з честю виходять із найскладніших ситуацій.

Таємниця коду вишивки: всі регіони України

 

 

Для українця вишиванка – не просто одяг. Це щось дуже особливе: особисте, рідне, святе. 

Вишивка – як символ, який зберігає його коріння, ідентичність, розуміння себе. Це наша історія: 

міфологія, релігія, давнє мистецтво наших предків, душа нашого народу. Та більше того, у вишивці зашифровано наш генетичний код.

В Україні вишивати вміли у всіх регіонах. Кожна область,

 інколи навіть село володіли своїми унікальними техніками вишивання. Дівчаток із наймолодшого віку привчали до

вишивання. У деяких областях це ремесло любили навіть 

чоловіки.

Вишиванки здавна носили чоловіки, жінки і діти. Кріпаки і 

пани, міщани і селяни. Одягали їх у свята та на щодень. 

За вишиванкою можна було визначити статус та походження власника. Найдавнішими матеріалами, з яких українці 

виготовляли для себе вишиванки, були тканини з овечої 

вовни, льону та конопель.

Наші бабусі досі пам’ятають багато секретів давнього ремесла. Наприклад, фарбували нитки для вишивання колись 

лише природними барвниками. Брали те, що було під рукою: кору, коріння, листя і квіти. Цікаво, що для закріплення 

кольору нитки запікали у житньому тісті – так вони не втрачали забарвлення протягом десятиліть. Дивовижно, та 

українським майстриням відомо близько 250 видів вишивальних швів, які базуються на 20 техніках.

Проаналізувавши старовинні та сучасніші зразки вишивок, можна умовно скласти своєрідний атлас регіонів України за типовими для них візерунками, орнаментами і символами, техніками і кольорами. І хоч чітких меж використання

 певної техніки вишивки ніколи не було (бо люди, спілкуючись, передавали, навчали одне-одного особливостей ремесла 

свого краю) та все ж спробуємо виокремити ті головні риси, які відрізняли кожну область від іншої.

Харківська область

Якщо розглянути сорочки межі XIX–XX століть – на них 

побачимо переважно чорно-червоні кольори (у чоловічих) та різнокольорові квадрати (на жіночих). І чоловіки і жінки 

носили вишиванки з комірами. Ці деталі одягу обов`язково прикрашали візерунками. Вирізняє Харківщину від інших 

регіонів те, що орнаменти вишивок виконували саме грубою ниткою – для створення своєрідної рельєфності. Характерний для 

Харківської губернії мотив вишивки — «Дерево життя». Під мотивом «Дерева» знаходився або зигзагоподібний орнамент (меандр), що символізував підземну воду, або квіти, перевернуті 

голівками донизу, котрі символізували підземний світ.

Луганська область

Відомо, що вишиванки Східного регіону мають переважно

 рослинні орнаменти. Особливістю луганських вишивок є 

поліхромні візерунки, виконані хрестиком, грубою ниткою, 

завдяки чому створюється враження рельєфності. Традиційним 

є поєднання різних за фактурою ниток, що також також додає рельєфності візерунку. Тут здавна вишивали хрестом і гладдю.

 Вміння вишивати на Луганщині передавалось із покоління в

 покоління. Цікаво, що народному ремеслу навчали дівчаток 

вже дошкільного віку. Бо, за традицією, на день сватання у 

юнки мало бути не менше 12-ти вишитих рушників.

Дніпропетровська область

Стародавніми класичним техніками на Дніпропетровщині 

було вишиття низзю та ажурними мережками. Вишивки 

хрестиком здебільшого геометричні, а також рослинні, 

що набули геометричного характеру. Дослідники, які 

розглядали найстаріші колекції вишивок 

Дніпропетровського краю, говорили: “Такого розмаїття 

ромбів, хрестів, косих хрестів, свастик, зірок, трикутників,

 квадратів, їх поєднання, вписування одних елементів в

 другі.., важко собі уявити.

Донецька область

Гама кольорів тепла вирізняє донецьку вишивку від інших. 

В ній багато сонця. В ній більше червоного, ніж чорного. 

Орнаменти яскраві, чорно-червоні на світлому (білому) тлі.

 Якщо були рослинні мотиви – то це пишні квіти, цілі букети і дерева. Зображали й птахів. (На весільних рушниках, наприклад, 

птахи сприймаються як елемент чарівності, казковості). 

На Донеччині вишивали різними техніками, окрім хіба 

що яворівки і низинки. Кольори ниток, якими вишивали 

жіночі й чоловічі сорочки – традиційно червоний, 

чорний і білий. Оздоблювали рукави, рідше коміри та поділ.

Запорізька область

Відомою на всю Україну була чоловіча так звана чумацька сорочка – з широкими 

рукавами, де вишивкою оздоблювався лише комір. (Цікаво, що такий рукав служив своєрідним прапором для подачі сигналу при переправі через дніпровські пороги). 

Чумацькі сорочки завжди добірно вишивалися. Комір здебільшого — лиштвою, 

пазуха — вирізуванням, а рукава вирізуванням з лиштвою. У Запорізькій області використовували всі основні геометричні фігури та їхні поєднання: кола

 (символи сонця) в середині яких розміщуються розетки, складені з ромбів; 

ромби можуть бути однією фігурою та поділені на частини, також з крапками 

посередині.

Полтавська область

Для Полтавської вишивки характерна ніжна кольорова гама, пастельні тони.

 Найчастіше це вишиття білим по білому геометричних орнаментів (у народі асоціювалось із морозними візерунками), а також поєднання їх з рослинними. 

Щоб підсилити ефект – додавали нитки попелястих кольорів. Кажуть, саме 

полтавська вишивка є найскладнішою зі всіх українських. «Рідною» для 

полтавчанок здавна була техніка лічильна гладь (лиштва). Наприклад, жіночу

 полтавську вишиванку можна впізнати за дуже багатим, складним, та 

водночас ніжним за кольорами, «тонким» оздобленням рукавів.

Сумська область

Жіночі сорочки-вишиванки Сумщини — переважно полтавського типу. 

Вишивка білими нитками гладдю, вирізуванням, набируванням, 

використання різних видів мережок. Характерні тут також багатоколірні візерунки. Це ніжне вишиття дрібним хрестиком і напівхрестиком, 

а також рельєфне грубою ниткою. Вишивали геометричні та рослинно-геометризовані взори. Серед зооморфних мотивів переважали птахи: 

орли, лебеді, качки, голуби.

Херсонська область

Вишивкам Херсонщини притаманний рослинно-квітковий 

орнамент. Він почав з`являтися на жіночих та чоловічих 

сорочках ще з середини XІХ століття. Одна з 

найпоширеніших ідеограм – “Світове дерево”, це образ прародительки – Матері-Землі. Частими були також 

символічні зображення тварин: зозулі, півня, коня та оленя. Старовинні херсонські сорочки часто вишивали чорними

 нитками. Побутувала на Херсонщині й вишивка білим

 по білому.

АР Крим

Кримські татарки теж любили вишивати. Природно, що 

їхня вишивка відрізняється від більшості типових на

 материковій Україні. Важливими тут є контрасти (які можна побачити й на народному верхньому одязі). Вони часто

 використовують

 квітчасті орнаменти з ніжними кольорами, правильно 

підбираючи кожну квітку. Головні знаки, використовувані 

майстрами тут такі: жіночій знак — вигнута гілка (егрі дал) — означає мінливість, динамічність, розвиток. Чоловічий — родове 

дерево — надійність, стійкість та сила. Гвоздика – літня 

людина. Тюльпани символізують молодих хлопчаків, а 

рози – жінок. Є також символ «марам», який досить часто зустрічається на вишивці і орнаментах, особливо 

головних покривалах і поясах з широкої вовняної тканини (учк’урах) – це «дерево життя».

Миколаївська область

Жіночі сорочки цього регіону України були особливими.

 Їх вирізняли чотирикутний виріз довкола шиї та вільні, 

без зборок у зап`ясті рукави. Сильно стилізовані рослинні 

мотиви. Це сосонки, дубове листя і шишки хмелю, 

різноманітні квіти та квітучі гілки. Цікаво, що такий 

елемент як лінія, що використовувався як розмежувальний 

компонент вишивки був символом землі або межі між 

добром і злом. Не менш популярними були зооморфні мотиви.

Кіровоградська (Кропивницький)область

На старовинних вишивках  збереглася символіка ранніх землеробів. Образ Великої богині, якій поклонялись трипільці. Зображалась у вигляді пташки і світового дерева. Також зустрічались такі цікаві символи як двоголовий орел – відображає чоловічу та жіночу сутність одночасно (звідси взяли для себе його росіяни). Пізніше поширеними були пишні різнобарвні рослинно-геометризовані орнаментальні мотиви з вазонами, квітами, листям, бутонами. Оригінальним був шов під назвою «солов’їні вічка», коли на полотні виколювались дірочки.

Черкаська область

Черкащина – це дуже красива витончена вишивка, яка потребувала неабиякого вміння та великих затрат часу. Дрібні стібки утворювали складний переважно геометричний візерунок. Відмінним від решти регіонів тут було горизонтальне розміщення узорних ліній на рукавах жіночих сорочок. Свою особливу вишивку мало відоме село Суботів. Тут любили золотисті відтінки: від жовтого до вишневого. У південних районах Черкащини вишивали основним білим із дрібним вкрапленням червоного та чорного кольорів.

Київська область

На Київщині вишивали дрібні геометричні та рослинні мотиви: зірки, квіти, виноградні грона. Для жіночих сорочок обирали червоні, жовті, сині кольори, підкреслені чорним. Київська вишивка була контрастною – на білому полотні рясніли насичені кольори червоно-чорних узорів. Ажурні мережки використовували і на жіночих і чоловічих сорочках. З часом більш поширеними ставали квіткові орнаменти. Ними прикрашали навіть чоловічі вишиванки, що виглядало як масивна нагрудна прикраса. Цікавою технікою володіли майстрині Іванківського району: візерунок, яким вишивали сорочку, спершу малювався на полотні, потім контур обводився чорною ниткою, а далі зашивався іншими кольорами.

Чернігівська область

Для цього краю характерні білі вишивки. Геометричний або рослинний орнамент вишивається білими нитками або ж із украпленням червоного і чорного. Виконується дуже дрібними стібками, що нагадує бісерні вишивки, характерні для чернігівських сорочок. Використовувалися дуже тонкі нитки, що вимагало від рукодільниць надзвичайної майстерності. Щоб підсилити загальну виразність вишивки, в ній використовували два або більше типів швів: наприклад, прозорі із гладдю. Дуже популярною була й ажурна вишивка.

Одеська область

На одеську вишивку мали вплив східноподільський, молдовський та румунський способи декорування. Поширеними тут були чорні геометричні мотиви. Уставкова вишивка у вигляді композицій з 2 чи 3 рядів, доповнених жовтими або червоними смугами. Часто використовувались мотиви церковної корони, хреста та двоголового орла. Одеська вишиванка кольорова. Загалом багатство барв українських сорочок збільшується з півночі на південь.

Житомирська область

Техніки, які тут використовували найчастіше – це занизування та дрібний хрестик. З кольорів – поєднання синього із червоним та чорним. З геометричних фігур найпоширенішими були хрести, ромби, круги, зигзаги та особливо розетки. Ці фігури мали глибоке символічне значення, а оздоблена ними сорочка мала захищати господаря від негативного впливу. Та не менш популярні на Житомирщині квітково-рослинні орнаменти: найдавніші – барвінок і берізка, далі хміль, виноград, ружки, яблучка, листочки, які зустрічались й на інших предметах народної творчості (наприклад, писанках).

Вінницька область

Велике багатство технік вишивання характерно для Вінницької області: низь, хрестик, вишивка штапівкою, настилання, верхошов (верхоплут), зерновий вивід, вирізування; різноманітні види чорних, білих і кольорових мережок. Більшість автентичних сорочок Вінниччини оброблені саме низинкою. Поряд з основними швами застосовуються і допоміжні — вишивка штапівкою, шов «уперед голкою», контурні шви, якими обрамляють і з’єднують окремі елементи композиції. Темно-вишнева та червоно-чорна гами, де домінував чорний. Ритмічне чергування двох кольорів у квадратах. Улюбленим був колір стиглого жита у поєднанні із чорним. Додавали також невеликі зелені і жовті елементи.

Хмельницька область

В орнаментах подільських вишивок переважає один колір — чорний з великим або меншим украпленням червоного, синього, жовтого або зеленого. Найпоширеніші одноколірні (червоні і чорні) вишиванки, рідше — дво — і триколірні. Для Хмельниччини характерною була техніка вирізування. Геометричний орнамент із простих прямих, скісних, ламаних, зубчатих ліній. Строго геометрична низь.

Чернівецька область

Найдавніші зразки вишивок, знайдені у цьому краї, були виконані одним кольором. Зооморфні мотиви вишивали білою гладдю чи дрібним хрестом, штаповкою, крученим швом. Використовували навіть срібні та золоті нитки, бісер, шовк, вовна, металеві блискітки. Характерна вишивка Заставнівського району – це поперечні смуги (2-7) дрібних геометричних елементів. Поширені жовті та світло-зелені кольори. У Кіцманському районі вишивали досить великі рослинні візерунки, зокрема букети руж; зустрічалися також птахи.

Рівенська область

У вишивці домінували прості геометричні візерунки червоного кольору з добавкою синього. Жіночі сорочки часто вишиваються тільки червоною заполоччю та дуже простим орнаментом. Червоною ниткою на білому-сірому тлі льняної полотнини. Характерні вишивальні техніки занизування, верхоплут, настилування. Вишивка цього регіону — вишукано проста та чітка за композицією. Домінуючим є найдавніший монохромний (одноколірний) геометрич­ний орнамент.

Тернопільська область

У більшості районів Тернопільщини майстрині віддавали перевагу геометричним узорам. Насичені темні кольори. Особливо на Борщівщині – регіоні, який прославився на весь світ саме своїми унікальними вишиванками. Це зашиті повністю рукави із сильним переважанням чорного кольору (що символізує трагічні сторінки історії краю), також поздовжні косі смуги з повторюваними елементами. Також мотив калини – один з улюблених на Тернопільщині. Ягідні галузки часто зображали між двома пташками. Типовою тут була вишивка вовняними нитками. Тернопільські візерунки чіткі, контрастні, з об`ємними елементами.

Івано-Франківська область

Вишивки Івано-Франківщини прикрашають чіткі геометричні фігури, які часто з`єднуються в одну широку лінію, утворюючи динамічний орнамент. Старовинними місцевими техніками є “колення” і “кручення”, які є досить складними у виконанні. На Івано-Франківщині завжди пишно декорували рукави. На одній сорочці поєднували багато технік вишивання: від “білих по білому” до “писаних” – суцільно “замальованих” нитками елементів. Особливими є вишивки села Космач. Яскраві жіночі сорочки з горизонтальними уставками, на яких переважає красива осіння гама. А от снятинські сорочки славились “рукавами-червонянками”, вишитими бавовняними нитками. Цікавими були покутські вишиванки. Чого варті лише місцеві назви візерунків: кучері звіздаті, чубаті, вусаті цілі, клинчасті головочки, зерняткові, чубаті, черковці, сливкові…

Волинська область

Волинська вишивка проста та вишукана водночас. Для цього краю характерним є ритмічне повторення різних геометричних фігур: зірок, ромбів, ламаних ліній. Дрібні елементи, що вписувались один в одний, переплітаючись, утворювали гармонійний візерунок. З усіх кольорів переважав червоний, також вишивали синім і чорним. Суто західноволинським прийомом було розміщення вузької смужки вишивки на згині рукава при манжеті. Крім хрестика, поширеним було занизування – дуже давня техніка, що імітує човникове ткацтво, створюючи чіткі та прості композиції.

Львівська область

Львівська вишивка має свою особливість: білий простір між елементами малюнка, завдяки чому сорочка виглядає прозорою і легкою. Львівські вишивки, виконані переважно хрестиком та стебнівкою, нагадують тонке мереживо. Дрібна павутинка квіток чорного кольору, поєднаного із червоним, жовтим, зеленим та синім. Яворівський район мав свою унікальну техніку: дрібні елементи складали з окремих фігурок: сосонок, клинців, кривульок…, вишитих різнобарвними нитками: блакитною, синьою, зеленою. У жіночих сорочках вишивали манжети рукавів та самі рукави, на грудях робили невеличкий виріз.

Закарпатська область

Закарпатська вишивка – це дуже різнобарвна та густа вишивка – традиційними тут були більше десятка кольорів. Чи не кожне село тут мало свою «улюблену» гаму: від чорно-фіолетової та вишневої до зелено-голубої. Якщо червоний поєднувався з чорним – при цьому один колір обов`язково виділявся. Найпоширеніші техніки: низинка, кучерявий стіб, пряма та коса гладь… Основні фігури – ромб, який прикрашався іншими елементами – і так звані кривульки (зиґзаґ). Найдавніша закарпатська вишивка – це геометричні форми, та вже у ХХ столітті сюди проникають рослинні мотиви.