14 листопада, 112 років тому на Київщині народився Андрій Малишко - український поет, перекладач (1912-1970).
«Мисливські усмішки» Остапа Вишні
Немає нічого
кращого, ніж перечитати сильний твір зі шкільної програми в дорослому віці і
переосмислити його головну ідею.
«Мисливські усмішки» — це короткі життєві
розповіді, які показують, що можна сміятись, навіть коли дуже важко. Адже Остап
Вишня писав їх у найстрашніші роки сталінського режиму. В основі кожної історії
— безмежна любов до життя, до рідного краю і народу. Читаючи їх, не перестаєш
дивуватись, як автор проніс цю любов через усі випробування каторги і
тоталітарної системи.
Це класика, яка
вчить нас тому, що на життя можна дивитися з різних перспектив. І кожен сам
обирає для себе — з якої.
Остап Вишня народився 13
листопада 1889 на хуторі Чечва біля
містечка Грунь Зіньківського повіту на Полтавщині в багатодітній (17
дітей) селянській сім’ї.
Закінчив двокласну Заньковецьку школу і Київську
військово-фельдшерську школу.
Працював фельдшером у Київській залізничній лікарні.
За типом світобачення Остап Вишня – лірик. За
життя Остапа Вишні побачило світ понад 100 збірок його творів.
У 1922 – вийшло близько 80 його усмішок і фейлетонів,
а в 1923 – понад 270. У 1924 році було видано 9 збірок, а в 1929 році –
28!
З 1923 по 1930 рік були видані такі збірки – “Діли
небесні”, “Кому веселе, а кому й сумне”, “Літературні усмішки”, “Лицем до
села”. Також було видано цикл збірок “Вишневі усмішки” за різною
тематикою. Це – сільські, кооперативні, кримські, театральні та закордонні.
Його родина сповідувала католицьку віру, проте Пилипа охрестили за православним обрядом. Від раннього дитинства хлопець виховувався в атмосфері культури та шляхетності.
Йому легко давалося навчання, він рано почав виявляти свої численні здібності, зокрема філологічні. Альма-матер майбутнього дипломата Пилипа Орлика — Києво-Могилянська академія. Тут він зміг повною мірою розкрити та відшліфувати власні таланти як оратор, поет, філософ, публіцист та поліглот.
Навчався відмінно, проявив поетичний талант та талант ораторства, цікавився філософією й літературою, добре володів українською, польською, церковнослов’янською, болгарською, італійською та іншими мовами. 1694 року Орлик з відзнакою закінчив академію.
Його вчителем був професор філософії Стефан Яворський. Саме за його рекомендацією молодий Орлик у 1698 р. стає кафедральним писарем Київської митрополії, 1700 р. — писарем Генеральної військової канцелярії, 1706 р. — секретарем канцелярії київського митрополита, а через короткий час був запрошений до гетьманської канцелярії в Батурин.
Входячи до найближчого оточення Івана Мазепи, Орлик належав до числа його повірених («конфідентів»), виконуючи обов’язки особистого секретаря. Через його руки проходило таємне листування гетьмана з Карлом ХІІ, польським королем Станіславом Лещинським, польськими магнатами та російськими можновладцями. Саме тоді Мазепа виношував план масштабної визвольної боротьби проти Петра І.
У 1708 році П. Орлик брав участь у виступі Гетьмана Івана Мазепи проти Петра I. Після Полтавської поразки разом із Мазепою і Карлом ХІІ виїхав у Бендери. За Іваном Мазепою до Бендер пішли близько 50 провідних представників старшини, майже 500 козаків із Гетьманщини та понад 4 тисячі запорожців. Минув лише рік після еміграції, як помер Іван Мазепа. Козаки обрали 5 квітня 1710-го року Пилипа Орлика гетьманом України (у вигнанні). Обрання відбулося в присутності запорожців, генеральної старшини, козацтва, а також османського султана і шведського короля Карла ХІІ.
Свою гетьманську діяльність він розпочав з укладання «Пактів і Конституцій прав і вольностей Війська Запорізького», відомого також як Конституція Пилипа Орлика.
Цей документ — безпрецедентне явище не лише для України, а й, за великим рахунком, для Європи, адже він став однією з перших конституцій. У ньому чітко прописано взаємодію народу та виборної влади, визначено державний устрій, кордони (між Польщею і Росією) та столицю України — Київ.
У конституції впроваджується двопалатний парламент, який нині діє у більшості країн світу. Конституція вперше запропонувала розподіл влади на окремі гілки. Законодавча влада – Генеральна Рада, до якої мали входити генеральна та полкова старшина, представники козацьких полків (генеральні радники) і Запорозької Січі. Генеральна Рада мала скликатися тричі на рік – на Різдво, Великдень та Покрову. Впродовж часу «між сесіями» повноваження Генеральної Ради виконували гетьман і Рада генеральної старшини – вища виконавча влада. Суд за Конституцією мав бути незалежний. Уперше Орлик застосовує поняття «вільний народ», тобто населення конкретної території, яке має самоврядні права. Конституція обмежувала привілеї гетьмана та старшини, вирівнювала козаків у правах, зберігаючи при цьому окремий статус запорожців. Окрім того, передбачала політичну незалежність України від Московії та розбудову незалежної української Церкви.
Продовжуючи справу свого попередника Івана Мазепи, 1710 року гетьман Орлик за підтримки Карла ХІІ, Османської імперії та кримських татар розпочав підготовку до нового масштабного походу проти московського царя. Він вирушив у нього 12 лютого 1711 року з 16-тисячним військом. Українське населення отримало попередньо розіслані універсали із закликами до повстання проти московської влади. Петро І неабияк перелякався, проте і цей виступ зазнав фіаско — зокрема через зраду татарських союзників. Вражений військовою невдачею та втратою підтримки, Орлик повернувся до Бендер.
В 1714 році був із Карлом ХІІ у Молдовському князівстві, а потім разом із ним переїхав до Шведської імперії, де перебував аж до 1720 року. У 1720 році через Німеччину, Чехію, Шлезьк прибув до Речі Посполитої, де пробув до березня 1722 року. З Речі Посполитої виїхав до Османської імперії, де затримався якийсь час у Хотині, потім у Серезі, врешті зупинився в Салоніках та прожив тут до 1738 року.
30 років Гетьман в еміграції намагався привернути увагу світу до проблеми України. До дипломатичної боротьби він залучив і свого сина Григорія (який народився у Батурині 1702 року). До останніх своїх днів великий гетьман невтомно шукав підтримки української державності у володарів Франції, Великої Британії, Ватикану, Саксонії, Прусії, привертав увагу європейських володарів до трагічної долі рідної країни, розділеної між зажерливими сусідами.
Останні роки свого життя наполегливо працював над витворенням широкої антиросійської коаліції, розраховуючи на підтримку Туреччини, а також прихильного до нього Станіслава Лещинського і французького двору. Після 1738 року побувавши якийсь час у Чернівцях, Каушанах та в Букарешті, переїхав до Ясс (колишня столиця Молдовського князівства), де й помер у 1742 році.
Пилип Орлик залишив після себе багато листів і великий рукописний «Діаріуш подорожній» («Щоденник», 1720-1733, частково його видали 1938 року та повністю у 2013 році (видавництво «Темпора»). Написав також поетичні книжки: «Прогностик щасливий», приурочений полковнику Данилу Апостолу (1693), «Алкід Руський», присвячений Івану Мазепі (1695), а на честь полковника Івана Обидовського – «Гіппомен сарматський» (1698). Але насамперед він увійшов в історію як автор «Пактів і Конституцій прав і вольностей Війська Запорізького» – документу великої значущості в історії українського державотворення та для українського народу за долю якого він все життя боровся.
Одна з перших феміністок на Наддніпрянщині,
модниця і любителька українських строїв, авторка нових слів в українській мові,
перекладачка, письменниця і видавчиня — усе це про Олену Пчілку.
Донька Леся Українка
називала її "королевою-матір'ю", але чи тільки у цій іпостасі Олена
Пчілка увійшла в українську історію?яті
Згодом Оксана
Забужко назве Олену Пчілку матір'ю українського націоналізму і
це не буде перебільшенням: за виступи проти більшовиків письменницю
арештовували навіть у 71 рік.
От що б написав
Федір Петруненко, якого в родині Косачів ніжно називали «Ласочка»? Він мріяв
збірку своїх поезій присвятити Ользі Петрівні і навіть присвяту записав:
«Провідній Зорі мого життя». А у нього навіть могили немає…
Можливо, спогади
про Олену Пчілку написав би хтось із тих 35 харківських студентів, які 1901
року вітали «невтомну робітницю на рідній ниві» такими словами: «Ваша 25-літня
праця – це довга та важка дорога, на яку вітри з московщини наносять ріжного
сміття, задуваючи усе гарне, що стрінеться».
Наймолодша Пчілчина
донька Ізидора дуже точно сформулювала причину: «Спогадів, що дали б її
правдивий духовний образ, не дозволять подати до друку. Коли вже не можна
замовчати зовсім, що Олена Пчілка жила на світі (наприклад, у біографії Лесі
Українки), то подається її ім’я з епітетом “буржуазна націоналістка”».
Дослідник Максим Стріха говорить, що Олена Пчілка і Леся Українка — тема, що варта
дуже сильного романіста і яка, як не дивно, досі в українській літературі не
прозвучала з належною силою:
"Насправді це була величезна
близькість і водночас виразний конфлікт матері та дочки, які належали до різних
поколінь, сповідували різні погляди, мали різне уявлення щодо завдань і потреб
українського руху, власне, і мали різний погляд на літературу. Бо ж Леся
Українка, безумовно, як письменниця і набагато потужніша, і набагато значущіша,
і ту межу народництва і модернізму, на якій Олена Пчілка зупинилася, Леся
Українка у своїй драматургії, публіцистиці, в кращих своїх поезіях
перейшла".
Коли у 1929 році
розпочалися сталінські репресії, Олені Пчілці було вже вісімдесят. Не шануючи
віку та здобутків письменниці, її намагалися заарештувати: одного разу в її
квартиру на Татарці у Києві прийшли кадебісти і наказали одягатися та йти з
ними. Олена Пчілка не зробила цього, адже вже не мала сил підвестися з ліжка —
до останнього подиху письменниця була небезпекою для радянської системи.
Померла Олена Пчілка в Києві
4 жовтня 1930-го. Її поховали на Байковому кладовищі поруч із чоловіком,
донькою Лесею та сином Михайлом. Похорон був малолюдний: більшість інтелігенції
остерігалася переслідувань — щоправда, багато науковців на той час уже
опинилися за ґратами, на засланні або в еміграції.
Літературознавець
Ростислав Семків говорив,
що Олена Пчілка довгий час лишалася не до кінця прочитаною і певною мірою
забутою.
— Це козацьке село, — розповідав Павло Архипович в одному з інтерв’ю. — Воно було на кордоні земель Війська Запорізького і царської імперії. І на цьому кордоні зібралися люди, що втікали як з одного, так і з іншого боку. Це було гігантське село, тягнулося 15 кілометрів уздовж Дніпра. І населяли його десять тисяч людей. У селі майже не повторювалися прізвища. Це теж свідчило про те, що люди туди збігалися. А коли люди збігаються, то вони, як правило, незалежні. Бо кожен із них утік — хто від пана, хто від хама, хто від переслідування, хто від неправди… Серед таких людей я народився і виріс, пережив колективізацію, голод 33-го року. Ці люди дуже бідували, але в душах їх була незалежність. Це, очевидно, передалось і мені. Змалку ріс без матері, завжди тягнувся до книги, вчився добре.
Навчався майбутній письменник у Солошинській середній школі. У старших класах захоплювався математикою. Мріяв бути вченим. У червні 1941 року Загребельний закінчив десятирічку. Збирався вчитися далі, але почалася війна. Вчорашній випускник, ще не маючи повних сімнадцяти років, пішов добровольцем до армії. Був курсантом 2-го Київського артучилища, брав участь в обороні Києва, в серпні 1941-го дістав важке поранення. Після госпіталю знову військове училище, знову фронт, чергове тяжке поранення в серпні 1942-го, після якого — полон, і до лютого 1945-го — фашистські концтабори.
У 1945 році працював у радянській воєнній місії у Західній Німеччині. З 1946 року — навчався на філологічному факультеті Дніпропетровського університету. По його закінченні — майже півтора десятиліття журналістської роботи (в обласній дніпропетровській газеті, в журналі «Вітчизна» в Києві), поєднуваної з письменницькою працею. Перше оповідання «Каховські будиночки» Павлом Загребельним разом з Юрієм Пономаренком було написане за кілька годин. Збірка «Каховські оповідання» складалася з дванадцяти творів. Відзначалися вони нарисовістю. Були тут художні знахідки. Були й композиційні прорахунки. Далі Загребельний писав новели сам. На республіканському конкурсі в 1955 році на найкращий науково-фантастичний та пригодницький твір для дітей та юнацтва повість «Марево» була відзначена другою премією. Серйозною заявкою на письменницьку зрілість стала «Дума про невмирущого», присвячена воїнському та людському подвигу молодого солдата, який загинув у фашистському концтаборі.
У 1961-1963 pоках Загребельний працював головним редактором «Літературної газети», приблизно в той же час з’явилися три перші романи письменника: «Європа 45», «Європа. Захід», «Спека». Протягом 60-70-х років письменник створив більшу частину своїх романів, зокрема і найвагоміші з них. Одним із значних здобутків української прози став роман «Диво», в якому органічно поєднується далеке минуле та сучасність. В центрі роману — Софія Київська, яка є незнищенним символом української державності та духовності. Пізніше було створено цілий цикл романів про історичне минуле нашої Батьківщини: «Первоміст», «Смерть у Києві», «Євпраксія». Подіям української історії XVI ст. присвячено роман «Роксолана». Письменник зробив спробу проникнути у складний внутрішній світ своєї героїні — Анастасії Лісовської, доньки українського священника з Рогатина, яка, потрапивши до гарему турецького султана Сулеймана, незабаром стала його улюбленою дружиною.
Розкрити таємниці характеру Богдана Хмельницького, показати його як людину та як визначного державотворця — таке завдання поставив перед собою П. Загребельний в романі «Я, Богдан». Він показує діяльність гетьмана на тлі складної політичної ситуації середини XVII ст., зупиняючись також і на подробицях його особистого життя.
Виступив Павло Архипович і з кількома п’єсами, створеними на основі романів — «Хто за? Хто проти?» та «І земля скакала мені навстріч». Письменник активно виступав з критичними і літературознавчими статтями в пресі, а також з доповідями, промовами й інтерв’ю. Ці виступи зібрані в книзі статей, есе і портретів. До неї ввійшла повість-дослідження «Кларнети ніжності», присвячена П. Г. Тичині.
За його сценаріями на Київській кіностудії ім. О. П. Довженка знято художні фільми: «Ракети не повинні злетіти», «Перевірено — мін немає», «Ярослав Мудрий». Широкого розголосу набув роман П. Загребельного «Розгін», який було відзначено Державною премією СРСР, два романи — «Первоміст» і «Смерть у Києві» — відзначені Державною премією УРСР ім. Т. Г. Шевченка. У 1986 році побачив світ новаторський і за змістом, і за художнім втіленням твір «Безслідний Лукас». У 1991 році Павло Загребельний опублікував свій двадцять третій роман — «Тисячолітній Миколай». Творився він три роки.
Його твори високо оцінюються критиками, мають широке читацьке визнання, він один із найпопулярніших сьогодні українських письменників. Друковані масовими тиражами, його книги швидко розходяться, вони постійно виходять в перекладах іншими мовами, зростає і кількість видань творів письменника за рубежем. Твори Павла Загребельного переведені на 23 мови народів світу. Помер Павло Архипович 3 лютого 2009 року і похований у Києві — на Байковому кладовищі.
Дім захищав не лише від
негоди, але й від зла, беріг чистоту людської душі. Тобто сама українська
хатина вже була оберегом. Звичай прикрашати домівки оберегами — походить із
сивої давнини. Наші предки виготовляли їх власноруч із природніх матеріалів.
Обереги захищали оселю від лихого ока, несли добробут, мир, любов та навіть
лікували.
Універсального оберега,
який би зробив все вищеперераховане реальністю – не було. Кожен оберіг мав свою
окрему, важливу функцію. Велике значення мав не лише сам оберіг, але й місце, у
якому його розміщували в хатині.
Вишиті рушники
Вони захищали дім та
всю родину від “лихого ока”. Рушники вішали над святими образами, які колись
були у кожній хаті, над фотокартками рідних — для того, щоб вони оберігали цих
людей від злої долі. Рушники розміщували над вікнами й дверима, бо вишивка на
його кінцях не пускала в дім злих духів.
Особливою силою
наділяються речі, які переходять від покоління до покоління. Досить часто
сімейним оберегом був весільний рушник. Цей сильний та наділений любов’ю оберіг
був й чудовим елементом декору. Неймовірні візерунки, розмаїття кольорів та
витонченість роботи дивували гостей оселі.
Такий звичний елемент
побуту також мав силу оберега. Наші предки користувалися глиняним посудом,
який, як правило, виготовляли власноруч. Не зважаючи на те, що посуд був
простим, в нього вкладали найтепліші думки. Якщо ж посуд купували, то
обов’язково слухали, що він “говорить”. Наприклад горщики, які є символом
життя, розрізняли за тембром: “горщик” — чоловік і “горщиця” — жінка. Щоб у
домі панувала злагода, потрібно мати у господарстві і горщики, і горщиці.
Кожен з нас знає
повір’я, що вдома не варто зберігати надбитий посуд. Таке твердження виникло
тому, що посуд вважали живим. Він, як і людина: народжувався, жив і помирав.
Надщерблений, розбитий глечик чи тарілку прийнято було закопувати в землю.
Підкова у багатьох
народів має одне значення — символ удачі, щастя, достатку і оберіг від злих
сил. Існувало повір’я, що злий дух ходить колами, але дійшовши до того місця,
де підкова розірвана, він змушений повертати назад. Через це й підкову вішали
над всіма місцями в домі, через які може проникнути злий дух: дверима, вікнами,
піччю тощо.
Кріпити підкову над
дверима повинен господар будинку разом з господинею. Потрібно позитивно
налаштуватися, думати про хороше, про успіхи в справах і про таємні бажання. Знайти
підкову – було знаком, що зовсім скоро вам неабияк пощастить.
В кожній українській
хаті, на почесному місці, розміщували образ. Зранку і ввечері до образів
молилися, зверталися через них до Бога. Образи прикрашали вишитими рушниками,
які господині вишивали власноруч. Образи берегли домівку від всього лихого,
несли мир і спокій.
Хорошим оберегом для
житла є дзвін. Він означає захисний купол небес. Дзвін може не тільки відганяти
від будинку зло, але і знищувати біду що вже зайшла в будинок. Ритмічні і
водночас мелодійні удари дзвону символізують час що минає, бій дзвонів
пов’язують з весіллям, перемогою або молитвою.
Українська хата є
невід’ємною частиною культури нашого народу. Вона є втіленням вірувань
українців, укладом їхнього життя та взірцем естетичних вподобань.
За давнім звичаєм, у
традиційній селянській оселі найсвятішим місцем вважався покуть (червоний або
красний кут). Розміщувався він, як правило, по діагоналі від печі й обов’язково
“обличчям до сонця”, тобто на схід. За первісних часів це було місце пращурів.
Пізніше на покуті ставили Дідуха – духа дідів, предків роду, і кутю – ритуальну
страву для померлих душ. Звідси, очевидно, й назва – покуть, тобто місце для
куті; а можливо, від “по куту” (діагональне від печі, яка також виконувала
важливу функціональну й обрядову роль).
Отже, покуть був
своєрідним домашнім вівтарем. Біля нього вивішували писанку, котра мала
оберігати родину од грозових блискавок, пожеж, злих духів. Пізніше, із
запровадженням християнства, тут знайшлося місце для божниці з іконами, а сам
покуть завішували спеціальним рушником, який в народі називали божником.
Колиска (гойдалка,
люля) була ще й родинним символом, виколихувала майбутнє родоводу, зберігала
традиції, материнську цінність і батьківську гордість. Традиційно колиску
виготовляли лише з “чистих”, тобто благородних порід дерев (клена, калини,
ясена, ліщини, горіха та ін.).
Доручали цю шляхетну
справу майстрам висококваліфікованим, з відповідним родинним статусом (не
розлученим, тим, у кого велика й дружна сім’я). Все начиння – бильця, вервечки
– також робилися за окремою технологією і супроводжувалося спеціальними
обрядодіями, – адже колиска мала оберігати немовля від нечистої сили.
Підвішували колиску до
сволока або до стелі на спеціально виготовленому гачку (крюкові). Вона мала
знаходитися біля ліжка. Якщо дитина прокидається, мати тут же приколихувала
немовля, а при потребі й пеленала. За звичаєм, кожна родина користувалася однією
колискою, змінюючи лише попінки, тобто тканину, яку підшивали до основи.
При народженні
немовляти в колиску клали посвячений часник і хліб та деякі інші речі, що
виконували оберегові функції. Якщо подружжя вже не здатне було народжувати
дітей, колиску виносили на горище, де воно зберігалося доти, допоки господарі
мешкали в оселі. Святотатством вважалося нищити, а особливо спалювати її –
“тоді в роду не буде дітей”.
Розповідь про колиску
була б неповною без такого унікального пласта духовної культури, як колискові
пісні. Вже доведено, що саме мелос несе в собі високий заряд магічності: за
допомогою пісень діти швидко засвоюють з молоком матері рідну мову, пісні
розвивають поетичне мислення, музичні здібності і, на думку фахівців, сприяють
швидкому зростанню, позитивно впливають на нервову систему, оберігають немовлят
од злих сил.
Піч в Україні –
споруда з цегли або каменю, призначена для опалення приміщення, випікання хліба
та інших виробів, варіння страв, напоїв та ін.; символ неперервності життя;
персонаж фольклору.
Наші далекі предки
обожнювали вогонь і вважали піч його захисником, адже в ній “жив” вогонь. А
вогонь – то символ сили, життя, чистоти, світла. Домашнє вогнище осмислювалося
як символ неперервності роду, людського життя взагалі. Не випадково схожі слова
“дим“ (одна із назв вогнища) і “дім“ – житло. Піч служила українському
селянинові тричі: для опалення житла і як тепле спальне місце, для приготування
їжі, для випікання хліба. До неї ставилися як до священного предмета, шанували,
тримали в чистоті. Тому піч розмальовували, прикрашали кахлями. При печі, як і
при жінці чи дитині, як і перед образами, не можна лихословити (“Сказав би, та
піч у хаті”).
Стіл у хаті споконвіку
був своєрідним олтарем та жертовником, за яким відбувалися всі обряди сімейного
та календарного циклу.
“Хай буде щедрим ваш
стіл“, – кажуть, бажаючи комусь достатку в домі, бо стіл і дім здавна поняття
нерозривні.
В Україні був такий
звичай: закінчували будівництво хати і першим заносили до неї застелений стіл,
на якому лежав хліб. Ще в праслав’янські часи з’явилася традиція трапезувати за
одним столом на знак взаємного миру та дружби.
На покуть – почесне
місце за столом – невдовзі після народження клали немовля: щоб росло здоровим і
в достатку.
Народився Григорій Сковорода в 1722 році в сім'ї козака Сави Сковороди та його дружини Палажки. Історики досі розходяться в думці, де жила сім'я. Одні стверджують, що вони проживали у райцентрі Чорнухи, інші - селі Харсіки Київської області. Довгий час - близько двохсот років - також не була відома точна дата народження поета. Правда розкрилася, коли дату народження знайшли в листах поета.