29 жовтня - день пам'яті Павла Глазового, улюбленого багатьма поколіннями відомого українського поета-гумориста і сатирика, лавреата премії імені Остапа Вишні, першого лавреата премії імені Петра Сагайдачного (1922-2004).

Він був справді народним, улюбленим, умів навіть в лаконічній мініатюрі передати смак народної душі. Гуморески Павла Глазового входили до репертуару народних артистів України Андрія Сови, Ніли Крюкової, Анатолія Литвинова і входять до репертуару Анатолія Паламаренка.

Його іскристий гумор і влучне слово часто мали характер народного анекдоту.

Поет є автором 13 книжок сатири і гумору, восьми книжок для дітей.

"Він ставився до життя з гумором та іронією: "Життя - вогонь. У тім вогні серця людські палають, а сміху іскорки ясні над полум’ям літають… Якби не міг збирати я веселого й смішного, давно розпалась би душа під тягарем страшного.". Характерними особливостями його гуморесок, народних усмішок та фейлетонів є простота форми, яскравість художніх засобів, національний колорит, поєднання гумору і серйозності.", - @Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва

Притаманні йому любов до своєї землі, до свого народу, вболівання за українську мову, українське мистецтво донесені ним до людей в гумористичній формі іноді спонукали читачів і слухачів переосмислити своє буття.

Народився Павло Глазовий в селянській родинів с.Новоскелюватка (нині Миколаївщина), куди переїхали його батьки перед народженням сина, рятуючись від комнезамівців (комітету незаможних селян). Тато Павла - Прокіп був міцним господарем, його дружина була донькою священника. З приходом радянської влади все в родині було реквізовано. Нелюбов до радянської влади залишилася в Прокопа Глазового на все життя. 11-річним хлопчиком Павло Глазовий пережив Голодомор. У страшний час геноциду української нації помер його молодший брат.

Навчався Павло глазовий у Новомосковській педагогічній школі на Дніпропетровщині, мріяв бути учителем української мови. Працював рік учителем молодших класів. В армію в 1940 р. пішов добровольцем, адже тоді забирали із ВНЗ після першого курсу, тому він вирішив не переривати навчання, а вступити до інституту демобілізованому солдату було легше. З початком війни мав кваліфікацію авіаційного механіка, закінчивши школу сержантів-старшин, отримав звання сержанта. Павло Глазовий був учасником Другої світової війни, потрапив до блокадного Ленінграду.Повернувся додому з трьома бойовими орденами, які пороздавав сусідським дітлахам.

Після війни навчався в Криворізькому педагогічному інституті, де потрапив під опіку Остапа Вишні, який переймався долею талановитого юнака і посприяв, щоб того перевели на навчання до Києва. Павло Глазовий закінчив філологічний факультет Київського педагогічного інституту. Друкуватися почав ще з 1940 р., але писав не гуморески, а лірику.

У 1950-1961 рр. був заступником головного редактора журналу "Перець". За Глазового наклад "Перцю" зріс до 3,5 млн примірників. Деякий час Павло Глазовий працював на радіо редактором музично-гумористичної програми (після 1961 р.), а згодом заступником головного редактора журналу "Мистецтво", очоливши відділ "Новини кіноекрану".

Сатира Павла Глазового завжди була гострою і дошкульною. За радянських часів, коли критика суворо дозувалася владою, він почувався незатишно, пережив нелюбов радянської влади, яка була змушена миритися з його віршами, але мстилася йому тим, що книжки поета виходили дуже обмежено, а офіційних державних нагород він не мав. Свого часу Неонілі Крюковій на рік заборонили читати Глазового зі сцени.

Він створював сатиричні і гумористичні твори, усмішки, фейлетони, писав репризи для цирку, авторські діалоги для популярних тоді Штепселя і Тарапуньки.

Ті, хто добре знав Павла Глазового, говорили, що в житті він був безкомпромісним і гострим, як його твори, жив досить скромно, не мав ні машини, ні дачі. Найбільшим багатством були книги.

Тексти гуморесок Павла Глазового стали піснями.

Вже кілька десятиліть читачі різних поколінь читають гуморески Павла Глазового, знаходячи у його творчості щось своє.

Кухлик

Дід приїхав із села, ходить по столиці.

Має гроші - не мина жодної крамниці.

Попросив він:

- Покажіть кухлик той, що з краю. -

Продавщиця:

- Что? Чево? Я нє понімаю.

- Кухлик, люба, покажіть, той, що збоку смужка.

- Да какой же кухлік здєсь, єслі ето кружка.

Дід у руки кухлик взяв і нахмурив брови:

- На Вкраїні живете й не знаєте мови.

Продавщиця теж була гостра та бідова.

- У мєня єсть свой язик, ні к чему мнє мова.

І сказав їй мудрий дід:

- Цим пишатися не слід,

Бо якраз така біда в моєї корови:

Має, бідна, язика і не знає мови.

Павло Глазовий

Письменник, загартований журналістикою

 

Письменник, загартований журналістикою

Ім’я Володимира Лиса стало відомим широкому колу українських читачів насамперед завдяки відзнакам, здобутим на конкурсі «Коронація слова» різних років, починаючи з 2000 р. Найвідоміші з романів-лауреатів конкурсу – це «Острів Сильвестра» (2008) і «Століття Якова» (2010) (останній було екранізовано 2 роки тому). Активну письменницьку діяльність Лис розпочав ще у 80-х рр. ХХ ст. Невдовзі після закінчення Львівського національного (у ті часи – «державного») університету ім. Франка він став поєднувати журналістську діяльність із письменницькою, створюючи п’єси, радіоп’єси й романи й уже тоді отримуючи схвальні оцінки критиків (повість «Там за порогом» отримала у 1989 р. першу премію на республіканському конкурсі за кращий твір про молодь). Сьогодні Володимир Лис – лауреат численних літературних конкурсів і входить у ТОП-100 найвпливовіших людей Волині. Він працював журналістом у районних газетах Волині, Хмельниччини, Херсонщини, Рівненщини, та часто відзначає суттєвий вплив такого досвіду на свою творчість. Людські історії, про які доводилося дізнаватися в процесі журналістської діяльності, дали поштовх до багатьох сюжетних ліній у творах Лиса. Доля навіть одного його персонажа може містити кілька подій, що насправді відбулися в долях різних людей. Іноді це викликає відчуття надмірної концентрації несподіванок на сторінку тексту, такого собі «серіального» пафосу, а водночас викликає цікавість до з’ясування деталей, що лягли в основу сюжетів. Сам письменник наголошує на такій особливості читацького сприйняття: «Парадоксально, але факт – читачі дуже часто вірять придуманому автором, а те, що було в реальному житті, сприймають із недовірою. Одна жінка мені сказала про один епізод: це занадто пафосно. Але так було!».

Спробуємо з’ясувати, як побудовано художній світ Володимира Лиса, чим є цей світ у контексті української літератури та яку картину самих себе ми в ньому бачимо.

Правда, вигадка й шаблони

Події в романах Володимира Лиса відбуваються переважно в ХХ ст. (іноді торкаючись і ХХІ – як-от часів Помаранчевої революції в «Країні гіркої ніжності»). Персонажі – зазвичай волиняни, найчастіше – мешканці села Загоряни (впізнаємо в ньому реальне село Згорани, в якому народився автор). Почасти топос охоплює й міста (Луцьк, Київ). Зауважмо: описи сільського життя вдаються письменнику краще, насиченіше, хоч це й призводить до замикання текстів у рамках традиційної «народницької» лінії в українській літературі. Спроби вийти за межі цих рамок видаються дещо незграбними: введення містики в цілком реалістичні описи («Іван і Чорна пантера», «Діва Млинища») виглядає штучним нашаруванням, а зміна локації з сільської на міську не додає відчуття справжності «декорацій». Перетин із великим містом часто маркований негативом: розкішшю й подальшим розчаруванням, поганою компанією, брехливими «мажорами» тощо. Те, що в міста, як і в села, є більш простий, буденний бік життя – без потрясінь і пафосності, часто лишається за кадром. Навіть звичайна прогулянка Луцьком у «Країні гіркої ніжності», спершу ніби сповнена екскурсійних цікавинок, ледь не закінчується спробою однієї з героїнь утопитися.

«Мені насамперед цікаве боріння людського серця зі самим собою, відстоювання людиною власної гідності, коли вона раптом відкриває в собі таке, про що раніше не підозрювала. Вважаю, не сфальшував жодним рядком і жодним словом,» – так висловився про власну творчість Володимир Лис в одному з інтерв’ю. Його твори сповнені відчайдушних вчинків, дивовижних збігів, знахідок, розчарувань. Письменник зазначав, що намагається уникати шаблонів у своїй творчості. Втім, неважко помітити повторюваність і схематичність деяких мотивів. Так, мотив кохання соціально вищої за статусом жінки до нижчого за статусом чоловіка трапляється ледь чи не в кожному романі Лиса. Це історії кохання сільського хлопця Якова й польської шляхтянки Зосі, відмінниці Віти й злочинця-рецидивіста Еміра, директорки великої компанії Люди та її підлеглого Ярослава, сільського дурника Івана й моделі зі світовим ім’ям Таумі Ремпбелл… На тлі реалістичного зображення сільських буднів, свят, військових дій, схеми таких нерівних стосунків виглядають дивно. Стверджуючи це, я зовсім не намагаюсь заперечити їхню можливість, адже подібні історії добре відомі художній літературі. Проте у творчості Лиса дивують не самі факти, що лягли в основу сюжету, а способи їх подачі.

Так, у «Столітті Якова» панночка Зося приїздить до чоловіка сама, несподівано, до того ж на фоні того, що попередньо встигла заручитися з іншим, і Яків про це знав. Цю виставу було, виявляється, влаштовано лише для того, щоб зачепити Якова, простого солдата, з яким у Зосі була інтрижка. В описі стосунків, що розвивалися між ними до її приїзду в село, відсутні вказівки на те, що Зося відчутно виокремила Якова з-поміж усіх, з ким мала статевий зв’язок. Найперше очевидне свідчення про більше почуття – це саме її приїзд, але виглядає він як ірраціональна примха. Читачам нескладно відчути, що в подієвості пропущено кілька важливих ланок і показано радше вже кульмінаційний крок, аніж «боріння людського серця», що йому передувало. Описуючи реальний факт, що лежить в основі цієї сюжетної лінії, Володимир Лис каже: «Багато хто не вірить у реальність ситуації із Зосею, але реально Зося була нашою сусідкою в селі, коли ми переїхали туди з хутора. Її чоловік справді, як казали, привіз із Війська Польського, а історію її життя і випробувань я вже нафантазував сам». Одним із ключових моментів є, на мою думку, те, що в реальній історії все ж таки «чоловік привіз Зосю з Війська Польського», і одна зміна цього факту (коли Зося сама приїздить) створює зовсім інший контекст й іншу Зосю (можливо, навіть з іншого часового періоду). З’являється сумнів, що в тогочасному суспільстві така ініціатива від жінки шляхетського роду була легко здійсненною. І пояснення автора в стилі: «Бо вона жінка! Вона так відчуває, навіть якщо двісті разів розуміє, що помиляється!» (цитата про героїню іншого твору, з інтерв’ю «Високому замку») – не видається переконливим. Такі схеми можуть дивувати або обурювати читачів, та все ж тримають їхню увагу й зацікавлюють. Поглянемо, як і чому це відбувається.

Горизонт читацьких очікувань і смислові центри

Попри схематичність і деяку шаблонність характерів персонажів Володимир Лис – все ж таки майстер зраджувати горизонт читацьких очікувань Інколи це відбувається частіше, ніж потрібно за внутрішньою логікою тексту. Цей прийом доволі прозоро застосовується в кожному з творів письменника: несподіваний порятунок на межі наближення смерті, мрії про жінку з обкладинки – її поява в глухому селищі, прояви щирої любові – підступні вчинки, раптова поява справжніх батьків у житті сироти… І ще багато більш незначних моментів. Саме зрада горизонту читацьких сподівань тримає увагу читачів до останньої сторінки. Непередбачуваність розвитку подій вимагає збільшення кількості персонажів у творах: таким чином зростає ймовірність того, що хтось раптово з’явиться, несподівано перейде з другорядних персонажів у головні або ж ще якимось чином додасть динаміки в сюжет.

Завдяки численним взаємопереплетеним історіям набуває цілісності сюжет книги «Діва Млинища» (2016): персонажі часто прямо не пов’язані одне з одним, але об’єднані топосом – сільським кутком під назвою Млинище, який так чи інак фігурує в тих текстах Лиса, де йдеться про село Загоряни. А загадка складеної французами мапи Млинища об’єднує чотири розрізнені частини роману (ця мапа, викуплена під час наполеонівських війн мешканцем цього села рекрутом Панасом, передається з покоління в покоління). За кількістю персонажів «Діва Млинища», може, й не поступається «Людській комедії» Бальзака, хоч порівняно з нею дуже обмежена топосом і типажами. А такий принцип бальзаківського циклу, як поява одних і тих самих персонажів у різних творах, зберігається у творчості Лиса загалом.

Якщо в «Діві Млинища» все обертається довкола місця – сільського кутка Млинища, то смисловим центром «Століття Якова» (2010) і «Соло для Соломії» (2013) є людина – ключова постать, про долю якої ми, зрештою, дізнаємося найбільше. Якщо «Століття Якова» побудовано довкола образу чоловіка, то в «Соло для Соломії» такою ключовою постаттю є жінка. На створення протагоністів Якова й Соломії письменника надихнули історії реальних волинян. Він стверджує, що в історії Якова «переплелися долі чотирьох людей: і мого діда, і односельця, і старожила Івана Ухи, ще одного чоловіка, який пережив концтабір…», а історія Соломії народилася з історії реальної жінки, з якою Лис спілкувався в процесі створення матеріалу для рубрики «Невигадані історії». А оскільки в газети часто потрапляють історії сенсаційні (ласий шматок для журналіста), то певна сенсаційність присутня й в художньої творчості Лиса. Це не дає читачам занудьгувати, але й не завжди лишає простір для насолоди стилем і художністю оповіді, адже її швидкість блискавична, як у теленовинах. Та, можливо, читачів, звиклих до шалених інформаційних потоків, якраз такі публіцистичні репортажні нотки й приваблюють.

Ще одне цікаве спостереження: у процесі гри з горизонтами читацьких очікувань різкі зміни стосуються лише подій, але ніколи – характерів персонажів (хіба що з віком ці персонажі набувають ностальгійності й важче пересуваються). Люди з відкритим серцем лишаються такими протягом всього твору (як-от Соломія), а хитрі й підступні, проявивши себе таким чином ще в дитинстві, продовжують і далі в тому ж дусі (як Руфина). Багаті й кар’єрно успішні люди ніколи не є «хорошими»: навіть якщо така людина здійснює гарний вчинок, то з часом викривається, що за ним стоїть якась брехня або переслідування власної вигоди (про це свідчать дії справжнього батька Олесі Ігоря Леонідовича («Країна гіркої ніжності») або ж поведінка Вадима після того, як він запросив Соломію до свого розкішного маєтка («Соло для Соломії»)). Смислові центри творів лишаються стабільними й базуються на традиційних цінностях (родина, любов, взаємодопомога, добро). Володимир Лис наголошував на тому, що уникає повчального тону в художній літературі, але в той же час в персонажах можна виокремити чіткі (анти)моральні установки, які вони транслюють саме в діях і ніколи – на словах. Загалом контраст «чорне – біле», що повсякчас демонструється через події, виглядає аж надто різким. Можливо, це знову ж таки вплив публіцистичного стилю, як підсвідоме бажання формувати погляди читацької публіки – тільки там, де сам автор намагається не втручатися, таким «втручанням» виявляються вчинки й слова персонажа.

Ретроспекція й поліфонічність

Твори Володимира Лиса побудовані поліфонічно. Кожен головний персонаж – це окрема партія або голос, який входить у консонанс або дисонанс із зовнішніми подіями й партіями інших персонажів. Поряд із сольними партіями є й хорові – коли йдеться про масові рухи й зібрання (УПА, Червона армія, колгоспи, вечорниці…). Зазвичай кожен розділ зосереджений довкола одного голосу й відповідного часового проміжку (спогади персонажа або сучасні події). Про роман «Соло для Соломії» письменник прямо стверджує, що «побудував його не просто як біографію, а за законом пісні». І справді: великі частини роману мають музичні заголовки «Заспів», «Приспів», «Finale» і темп перебігу подій у них різний.

У текстах Лиса часто відбувається переривання подій одного розділу й переключення в іншому розділі на зовсім інший час/людей/місце. На мою думку, найкраще цей прийом застосовано в «Столітті Якова»: ретроспективні зупинки, коли герой згадує різні проміжки свого життя, – вчасні й доречні. Кожен з таких епізодів повніше розкриває образ Якова й картину його часу – ХХ століття. Натомість у «Соло для Соломії» таких ретроспекцій немає, події розгортаються хронологічно, а спогади, що виникають час від часу у героїні, прямо впливають на її подальші дії. У «Країні гіркої ніжності» ретроспективний підхід збережено, але, оскільки паралельно зображено долі трьох особистостей, переходи до згадування не завжди відбуваються через внутрішній світ персонажа, а приходять ніби «ззовні», композиційно прив’язані до початку кожного нового розділу. При цьому часто відбувається переривання подій попереднього розділу (навіть тих, що об’єктивно мали бути швидкими в часі й не потребували паузи). Очевидно, це робиться з метою втримати увагу читача, але може відчуватися, ніби раптова зупинка посеред жвавої смуги руху. Проте рівнозначне відображення в творі одразу трьох жіночих доль з однієї родини в контексті буремних подій ХХ ст. вимагало добрих навичок сюжетної побудови.

Переступити через патріархальність

Отже, в доробку популярного українського письменника Володимира Лиса твори різних жанрів і тональностей – історичні романи-(квазі)біографії («Століття Якова» (2010), «Соло для Соломії» (2013)), своєрідні «саги поколінь» («Країна гіркої ніжності» (2015), «Діва Млинища» (2016)), іронічні романи («Іван і Чорна пантера» (2011)), романи-детективи («І прибуде суддя» (2004, 2018)). Усім творам притаманний суттєвий мелодраматизм, що поєднується з колоритним зображенням народного життя. Поряд з художніми творами є й автобіографічні: «Місяць, обмитий дощем» (2017) – збірка автобіографічних новел і есеїв та «Із сонцем за плечима. Поліська мудрість Пелагеї» (2014) – намагання Володимира Лиса передати в творчості образ і мудрість своєї бабусі. Останні твори відверто представлені, як автобіографічні, і вони захоплюють саме своєю справжністю, тим, що знаєш – це спогади реальної людини без художніх домішок. Можливо, нотки публіцистичності саме таким текстам найбільше пасують, тоді як в художніх створюють надмірну мелодраматичність і сенсаційність.

Як казала свого часу в одному з інтерв’ю Соломія Павличко: «Усяка патріархальна культура має в собі цинізм і лицемірство. У ній завжди є поверхова краса, а в глибині можуть ховатися наруга й знущання сильного над слабшим. Так що в мене дуже амбівалентне ставлення до традиції. Я взагалі не люблю поверхових речей, поверхова народна культура, поверхова національна культура, солодкава, патетична мені чужі. І я не хочу, щоб сучасний образ України був з нею пов’язаний. У моєму розумінні Україна має шанс вижити як культурна європейська нація, тільки якщо модернізується. Це не значить, що перестануть існувати народні хори, але самі культурні цінності мають стати ліберальнішими».

Висока популярність творів з яскраво вираженими патріархальними нотками – ознака того, що в свідомості масового українського читача процес модернізації все ще не завершено. Але цілком в силах письменника – пройти цей процес у своїй творчій еволюції. Чи наважиться на це Володимир Лис, покажуть його наступні романи.

Цікаві факти про Володимира Лиса

 

·  Миттєвий успіх як драматурга: 

Він дебютував як драматург, і п'ять його п'єс були одразу поставлені в різних театрах України та на радіо. 

·  Визнання на конкурсі «Коронація слова»: 

У 2008 році отримав гран-прі за роман «Острів Сильвестра», а у 2010 році — гран-коронацію за «Століття Якова», який пізніше визнали «найкращим романом десятиліття». 

·  «Століття Якова» екранізовано: 

За мотивами його найвідомішого роману «Століття Якова» було знято чотирисерійний мінісеріал, що значно підвищило популярність книги. 

·  Народний синоптик: 

Він також відомий як народний синоптик, оскільки його довгострокові прогнози погоди неодноразово збувалися. 

·  Протест проти дій влади: 

У 2004 році він вступив до Національної спілки письменників України як акт протесту проти дій тодішньої влади, повідомляє KNIGOGO. 

·  Впливова людина Волині: 

У 2012 році Володимир Лис увійшов до ТОП-100 найвпливовіших людей Волині. 

·  «Людина року»: 

У 2010 році він став «Митцем року» на конкурсі «Людина року Волинського краю». 

 

·  Подружжя письменників: 

Його дружина — відома українська поетеса, письменниця і журналістка Надія Гуменюк. 

·  Особистий конфлікт: 

На заході «Згоранська ватра» він мав конфлікт із проросійськи налаштованими людьми, внаслідок чого зазнав травм. 

 

 

Про Чорнобильську трагедію

 

Майже щороку в українських та закордонних видавництвах виходять книги про Чорнобильську трагедію. Художні видання про катастрофу наповнені переживаннями та тужливими спогадами про минуле, автори-документалісти та історики, скинувши з себе кайдани радянської цензури, намагаються підійти до висвітлення цієї теми з максимальною об'єктивністю. Ми зібрали 6 книг про Чорнобиль, які по-різному повертають читача у квітень 1986 року.

Світлана Алексієвич «Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього»

 У 2019 році НВО зняли серіал «Чорнобиль», сюжет якого частково побудований на книзі Світлани Алексієвич. «Чорнобильська молитва» - це сповідь очевидців, це крик про зруйновані життя, це горе тисяч людей. Роман побудований на основі інтерв’ю з потерпілими від аварії на ЧАЕС: пожежниками, ліквідаторами, їхніми родичами, місцевими мешканцями. Книга перевертає світогляд і змушує переосмислити цінність людського життя.

Галя Аккерман «Пройти крізь Чорнобиль»

 Книжка Галі Аккерман - це подорож письменника крізь драму Чорнобиля в різноманітних її людських, соціокультурних, професійних аспектах. Це проходження крізь очисний вогонь нового знання, трагічних відкриттів, крізь драму людських доль.

Ця книжка також про Чорнобиль як про один з найстрашніших злочинів радянської системи. Незаперечна цінність видання і в тому, що це погляд людини з іншої культури, з інших культур - адже авторка суміщає в собі єврейську, російську і французьку культури, родинно пов'язана з Україною.

Анатолій Андржеєвський «Чорнобильський пес Аксель»

 

У чорнобильській круговині час не зупинився. Він спливає по-иншому — вночі у минуле, вдень у прийдешнє. Чорнобиль не завмер. В його роздолах снують породжені випромінню химерні істоти, що назавше стали потойбіччям чорнобильського обширу, готовими розповісти про лихо, яке прогризлося в кожну живу клітину, що трапилася на його шляху.

І от у йонізованому просторі з'являється мале і допитливе життя — хлопчик Мирось, який приїхав сюди з батьками як мандрувальник. Провідниками дитини у відчужений світ стають пес Аксель, бузько Люк, чудовисько Бальдадер, пантера Раїла, Єдиноріг із прийдешності та інші тварини-примари. А може, вони таки існують? Просто невидимі, як і випромінь, що, мов чорна птаха, накрила нас своїм крилом 26 квітня 1986 року.

Сергій Плохій «Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи»

Ця книга є першою історією Чорнобильської катастрофи від вибуху 26 квітня 1986 року до закриття станції у грудні 2000-го. Чим для України був Чорнобиль? Національною трагедією, величезною психологічною травмою, важкою ношею для економіки.

Чорнобиль вибухнув не тільки через помилки персоналу, нехтування правилами безпеки і проблемами з конструкцією реактора, але також через систему, яка обгородила ядерну енергетику завісою секретності. Радянська система не дозволяла поширювати інформацію про попередні аварії навіть серед фахівців. Це зробило нову масштабну аварію неминучою.

Сьогодні реактори чорнобильського типу вже не будують, але авторитарні режими, які тримають повний контроль над інформацією, усе ще існують. Зрештою, і в Україні досі виробляють майже 50 % усієї електроенергії на атомних станціях. Нам є чим поділитися зі світом стосовно досвіду Чорнобиля, але є над чим задуматися і самим.

Володимир Шовкошитний «Чорнобиль: Я бачив»

Художньо-документальна повість «Я бачив» - це нова спроба одного з провідних українських сучасних письменників Володимира Шовкошитного, самовидця Чорнобильської аварії й активного ліквідатора її наслідків, поєднати воєдино літературу пам'яті й літературу факту. Адже, на його думку, не існує жанрів поза життям, а воно, життя, є жанром всеохопним.

Отож, у творі поєднані спогади очевидців найбільшої техногенної катастрофи в історії людства, учасників ліквідації її наслідків, простежені долі літературних героїв, проаналізовані техногенні, економічні, соціальні й медичні наслідки наймасштабнішого рукотворного лиха, показані перспективи повернення забруднених територій в народногосподарський обіг.

Ця книга дає відповідь на головні питання, що постали після Чорнобиля, вона показує духовний зв'язок героїв Чорнобиля, майданівців та учасників АТО. Адже всі 33 роки після Чорнобиля автор був в епіцентрі Українського життя. У книзі спростовується безліч міфів, зокрема, породжених серіалом каналу НВО «Чорнобиль».

Олег Векленко «Чорнобиль: етюди з натури»

 Книжка спогадів учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, художника, професора Харківської державної академії дизайну і мистецтв Олега Векленка про його особисті відчуття, пережиті в період перебування в Чорнобилі в травні–червні 1986 року.

Автор розказує, яким було повсякденне життя ліквідаторів у таборі неподалік станції, про примітивні засоби захисту і про те, що усвідомлення справжньої небезпеки прийшло набагато пізніше. Щирі історії про ті дні написані живою мовою і доповнені авторськими малюнками та фотографіями.

 

ФАТАЛЬНЕ КОХАННЯ ВЕЛИКОГО КОБЗАРЯ

Ім’я Ликери Полусмак відоме історикам та знавцям літератури, її згадують як останнє кохання Тараса Шевченка. Саме їй він присвячував вірші, дарував подарунки. З нею він хотів провести решту життя в Україні. Драматичний розрив і смерть поета принесли жінці похмуру славу.

Ликера або ж за повним ім’ям – Глікерія Полусмак народилася у 1842 році в селі Липів Ріг, Ніжинського повіту на Чернігівщині. Була кріпачкою місцевого поміщика Миколи Макарова, одного зі знайомих Шевченка. Можливо, саме під впливом шевченкових поезій, які засуджували кріпацтво, той звільнив Ликеру. Вона продовжувала працювати, але вже як наймичка. Могла мати вибір, що робити і як жити.

Саме нові можливості стали і спокусою, і випробуванням для дівчини. Неосвічена, хоч й кмітлива, вона мала недобру вдачу. За свідченнями тих, хто її знали, вона була схильна до лінощів, брехала, була ласа до грошей. Хоча вміла добре шити й вишивати білизну.

Після повернення із заслання Тарас Шевченко поспішав надолужити втрачене. Як у творчості, так і в житті. Особливо, турбувала відсутність родини, власного дому. Після всіх випробувань, його очікування були дуже прості – одружитись та побудувати хату в Україні.

Статків, крім творчих, в Кобзаря було небагато. В якості нареченої він шукав собі просту дівчину. Саме так він зупинив свій вибір на Ликерії Полусмак. Дівчина працювала наймичкою у знайомих Шевченка. Вперше він її побачив на дачі, де мешкали Олександра Куліш, дружина друга Тараса Шевченка – Пантелеймона Куліша, із родичами.

Сучасники описували Ликеру як молоду, свіжу дівчину, трохи грубу і не дуже вродливу, але своєрідно привабливу. З чудовим русявим волоссям та карими очима. Особливо, виділяла її постава – гордовита та впевнена.

Даремно Олександра Куліш намагалась застерегти Шевченка щодо Ликери, щоб зберегти його почуття. Поет не зважав на вади своєї обраниці, міцно заплющивши на них очі.

Шевченко ідеалізував простий люд. Як у творах, так і в житті. На всі закиди в нього була готова відповідь: всі моральні вади від неволі, а воля і достаток змінять дівчину на краще. А щоб показати серйозність свого ставлення, то взявся за освіту своєї судженої. Його першим подарунком нареченій став хрестик та буквар («Граматка» від Пантелеймона Куліша).

Коли Ликера отримала ці дарунки, то вони їй не сподобались. Вона хотіла знати, скільки коштує хрестик, а коли переконалась, що той не золотий, недбало відкинула. Коли Шевченко приніс їй букет польових квітів, то вони опинились на землі під ґанком. Він хотів її підняти до свого рівня, але дівчина не розуміла значення його подарунків.

Їй було 19 років, а йому 46. В очах Ликери наречений виглядав старим, скупим, хіба що схожим на полупанка. Вона не розуміла пристрасті Кобзаря до народних традицій та культури. Їй кортіло стати «панною». Бодай, хоч як дружина поета.

Всі знайомі та друзі Шевченка, які знали характер нареченої, були розгублені. Надто різними людьми були Тарас і Ликера. Бажаючи кращого, вони мимоволі підливали масла у вогонь. Тарас не хотів чути жодних порад і далі ідеалізував свою обраницю. Заради неї він пустився берега. Дарував коштовні подарунки: модний одяг, взуття, ювелірні прикраси. Якщо вона не сприймала його подарунки зі змістом, то хоч дорогі речі мали показати його кохання.

Наречена подарунки приймала, але під вінець не поспішала. Весь час перекладала відповідальність за своє рішення то на колишнього пана, то на самого Тараса. Тим часом, Кобзар був налаштований зіграти весілля восени після Покрови.

Про Ликеру писав він своєму свояку, який мав допомогти з хатою над Дніпром. Радив купити вже готову хату та надіслав план перебудови.

План, зовсім фаховий, зробив сам Шевченко сам. Згодився талант художника. Ґанок мав виходити на Дніпро, як і світлиця з великими ампіровими вікнами. Ізольована від інших кімнат власна майстерня мала найбільше вікно. Були і спальня, і кухня. Все було добре продумане.

Крім креслень, Шевченко малював моделі для Ликериних костюмів. Особисто їх замовляв у модних салонах. Не шкодував грошей на найдорожчий матеріал на сукні, на спідниці. Лише одного дня, 3 вересня 1860 року, він витратив більше 180 карбованців на капелюшки, черевики, панчохи і таке інше. Щоб наречена почувалась господинею і привчалась до порядку, зробив для неї записну книжечку з рубриками прибутків і видатків. Сам їх вписував, показуючи їй, як це треба робити. Ликера, плутаючи та з помилками, вписувала туди нібито свої, а фактично ж Тарасові видатки.

Щоб дівчина не соромилась своєї неграмотності, Тарас вирішив подбати про її освіту – найняв приватного вчителя. Найняв для неї квартиру. Єдине в чому був непохитний: жодної прислуги – його майбутня дружина має цінувати святу працю. Але колишню кріпачку обурювала ця «скупість старого». Вона не розуміла, чому це так принципово для Тараса.

Весілля так і не сталось. Після всіх капризів та скандалів, останню крапку поставила Ликера. Завітавши до неї не в звичну годину, Тарас застав її в обіймах найнятого вчителя. Він був розгніваний обманом, а Ликера дорікала йому: «Хіба ж би я за тебе, такого «старого та поганого» пішла, коли б не подарунки, та не те, щоб панією бути».

Їхнє знайомство тривало лише близько ста днів. Після розриву Кобзар вимагав, щоб Ликера повернула йому всі подарунки. Йому було не шкода грошей – йому була огидна безчесність нареченої. Хотів також, щоб та повернула присвячені їй вірші та листи.

Обман коханої позбавив поета останньої надії про омріяний дім та сім’ю. Можливо, саме це загострило його хвороби. Тарас Шевченко помер 10 березня 1861 року.

Ликера пізніше вийшла заміж за перукаря Яковлєва. Жила з чоловіком у Царському Селі під Петербургом. Шлюб не був щасливим – чоловік пиячив, але вона народила шестеро дітей. Коли ті виросли, а чоловік помер у 1904 році, вона стала навідуватися в Канів, а згодом і зовсім переїхала.

У книзі народних відгуків, що лежала в Шевченковій світлиці на Чернечій горі, перед портретом Кобзаря, власноручний запис Ликери промовистий: «13 мая 1905 року приїхала твоя Ликера, твоя люба, мій друже... Подивись на мене, як я каюсь».

Віку вона доживала в Канівській богадільні. Там 4 (17) лютого 1917 року й зупинилося її серце. Ликеру Полусмак поховали недалеко від Чернечої гори.

_________________

За матеріалами з відкритих джерел

На фото: Тарас Шевченко, 1860 рік

Ликера Полусмак, фото ймовірно

1860-1870-х років.

Іван Котляревський: Батько нової української літератури

 Іван Котляревський: Батько нової української літератури

Іван Котляревський — це ім’я, з якого почалася нова ера української культури. Він перетворив мову народу на літературний скарб, а свою творчість — на фундамент, на якому виросла сучасна українська література. Його творчість викликала посмішку, зачаровувала і змушувала замислитися. Але за кожним його словом стояла глибока любов до України.

Революція у слові.

Коли Котляревський написав «Енеїду», він не просто створив пародію на класичну поему Вергілія. Він переніс античних героїв у українську реальність, зробив їх козаками й оспівав у гумористичному, але щирому стилі. Це була революція: українська мова, яка довгий час вважалася лише розмовною, раптом зазвучала в літературі.

Його «Енеїда» стала святом народної культури, де звучали живі голоси українців, їхній гумор, віра і мудрість. Ця поема показала, що українська мова має не лише силу, а й безмежну красу.

Україна в його душі.

Для Котляревського Україна була серцем його творчості. У його творах оживають звичаї, пісні, традиції, які він майстерно вплітав у свої тексти. Він прагнув, щоб українці побачили себе, своє багатство і велич у літературі.

Котляревський вірив, що через мову можна зберегти народ, а через гумор і сатиру — відкрити очі на важливе. Його творчість стала способом зберегти ідентичність, навіть у складних умовах тиску імперій.

Останні роки і прощання.

Останні роки життя Котляревського були тихими, але він не припиняв працювати. Він помер 10 листопада 1838 року в Полтаві. Його смерть стала великою втратою для української культури, але його спадок живе і сьогодні.

Іван Котляревський залишив цей світ, знаючи, що його слово стало частиною душі українського народу.

Спадок Котляревського.

Його твори — це не просто література. Це пам’ятник українському народу, його мові, культурі й духу. Котляревський показав, що українська мова здатна бути літературною, а народна творчість — основою великого мистецтва.

Його приклад надихає і сьогодні. Він довів, що навіть у найскладніші часи можна зберегти свою культуру і зробити її джерелом гордості. Іван Котляревський — це не просто письменник. Це людина, яка розпочала нову епоху, зробила українське слово вічним і показала, що мова народу — це його душа.