Найцікавіші факти про Миколу Гоголя

 

Микола Гоголь − один із найбільш знаних українців у світі. Щоб бути успішним у той час, він мав писати російською мовою. Однак, у його творах, зокрема, − історія та традиції України. А саме життя письменника залишається одним з найбільш загадкових і містичних. 

Ім'я на честь святого Миколая

Микола Гоголь народився у багатодітній родині 1 квітня 1809 року у Великих Сорочинцях. Мати письменника Марія Іванівна вийшла заміж за майже удвічі старшого Василя Гоголя-Яновського. На той момент їй було 14 років. Вона була набожною людиною. Літератори вважають, що саме через це Микола Гоголь став віруючим та наділяв свою творчість фантастикою та містицизмом. Він був третьою дитиною із дванадцяти. Двоє дітей до нього народилися мертвими.

Запис про народження Миколи Гоголя (позначений хрестом) в метричній книзі Спасо-Преображенської церкви у Великих Сорочинцях. 1809 рік. 

Ще під час вагітності мати пообіцяла: якщо народиться син, назвати його Миколою – на честь святого. За словами сестри письменника Ольги, її брат "любив згадувати про те, чому його назвали Миколою".

Освячував кімнати після гостей

Гоголь ніколи не був одружений. Не існує чітких версій, чи були у нього якісь зв'язки з жінками. У творчості Миколи Васильовича немає інтимної лірики, немає й згадок про кохання у листах чи спогадах друзів. Натомість коли Гоголь повернувся з Москви до батьківського дому і писав другий том "Мертвих душ", жінки були небажаними гостями у його домі. Після відвідувань котроїсь Гоголь кликав батюшку, щоб освятити кімнати.

Щоправда, навесні 1850 року після смерті свого хорошого друга Йосифа Вільєгорського, письменник робив пропозицію через посередників його сестрі Анні Вільєгорській. Але жінка йому відмовила.

Портрет Анни Михайлівни Вільєгорської. Картина невідомого художника. 1850-ті роки. 

В останні роки життя Гоголь зблизився зі своєю двоюрідною сестрою Марією Синельніковою. Якось на згадку він залишив їй пасмо свого волосся. Після смерті письменника, Марія виготовила траурну каблучку, у якій зберігалося це пасмо.

В'язав спицями

Гоголь любив рукоділля. Він в'язав спицями шарфи, кроїв своїм сестрам сукні, ткав пояси, шив для себе шийні хустки та сам підшивав сюртуки. Ще в дитинстві, як згадувала його сестра Ольга, він "ходив до бабусі і просив вовни, на зразок гарусу, щоб виткати поясок: він на гребінці ткав пояски", а пізніше письменника можна було застати за вишиванням і в'язанням.

Портрет М.В.Гоголя. Олія. 1841 рік. 

А ще Микола Васильович любив готувати. Часто пригощав друзів галушками та варениками. Крім того, варив напій із козячого молока з додаванням рому, який називав гоголем-моґелем.

Боявся грози і знепритомніти

У Гоголя було багато фобій: він боявся грози і знепритомніти, бути похованим заживо і смерті. Через це Микола Гоголь міг частину ночі проводити на дивані, не лягаючи у ліжко. Літературний критик Павло Анненков розповідав, що письменник усю ніч не спав, а під ранок "розправляв своє ліжко для того, щоб наша служниця, яка прибирала кімнати, не запідозрила про капризування мешканця свого".

Єдине прижиттєве фото Миколи Гоголя (в центрі). 1845 рік. Рим. Автор - Сергій Левицький. Ательє "Perrot". 

Цей страх у письменника з'явився після смерті друга − графа Йосифа Вільєгорського. 1837 року Вільєгорський захворів на туберкульоз. Письменник доглядав за хворим, проводив біля його ліжка безсонні ночі, бачив, як той помер. Саме йому Гоголь присвятив незакінчену повість "Ночі на віллі".

Заповіт

За сім років до смерті Гоголь попереджав, щоб його поховали тільки у випадку явних ознак розкладання тіла. У своєму заповіті він написав: "... тіла мого не ховати до тих пір, поки не з'являться явні ознаки розкладання. Згадую про це тому, що вже під час самої хвороби находили на мене хвилини життєвого оніміння, серце і пульс переставали битися ... Будучи в житті своєму свідком багатьох сумних подій від нашої нерозумної квапливості у всіх справах, навіть і в такому, як поховання, я говорю про це тут на самому початку мого заповіту, в надії, що, може бути, посмертний голос мій нагадає взагалі про обачність ".

"Гоголь на смертному одрі", малюнок В. А. Рачинського, 22 лютого 1852 року. wikipedia.ua

Це стало причиною містичних припущень. Слух про нібито страшну смерть письменника, якого поховали живцем, виявився настільки живучим, що досі багато хто вважає його правдивим фактом. Однак, через 79 років після смерті письменника, могилу Гоголя розкрили для перенесення останків. Кажуть, що в його труні був виявлений скелет із повернутим набік черепом. Ці чутки і створили впевненість у тому, що Микола Васильович помер страшною смертю під землею. За спогадами скульптора Миколи Рамазанова, який знімав посмертну маску письменника, на обличчі покійного явно було видно посмертні зміни та початок процесу розкладання тканин. Це і спростовує версію про літургічний сон.

Посмертна маска Гоголя, знята скульптором Н. Рамазановим. wikipedia.ua

Серед причин смерті Миколи Гоголя – добровільне позбавлення себе їжі. Письменник помер 21 лютого 1852 року. Йому було 42 роки.

Ольга Кобилянська.

 

  21 березня 1942 року – відійшла у вічність відома українська письменниця Ольга Кобилянська. 

Ольга Кобилянська з онуками Ігорем та Олегом. 1940 рік.

Останні роки її життя були потьмарені хворобою. Частковий правобічний параліч (частковий лівобічний вона перенесла у 1903 році, його наслідки відчувала усе подальше життя) вразив її у 1936 році та позбавив можливості вільно рухатися. Відійшла від літературної праці. Потребувала допомоги, але не здавалася. Самотньою не була: оточували люди, котрих любила вона і котрі любили її – племінниця Олена Панчук-Кобилянська, її чоловік Ельпідефор Панчук, їхні діти Ігор і Олег. 

Саме Е. Панчук залишив спомини про напад хвороби й останні дні життя письменниці. За звичаєм, в роки недуги О. Кобилянська щодня о 9-й ранку дзвонила – давала знак, що можна подавати сніданок. Знак, що готова зустріти новий день, але 12 березня 1942 року дзвінок мовчав: «Скорим ходом пішла племінниця до спальні письменниці і дійсно, тільки сумний, невиразний та болючий вираз очей, що неначе дивились десь далеко-далеко, означав, що О. Кобилянська ще живе. 

Приклякнувши біля ліжка, щоб добре зрозуміти, що письменниця хоче сказати, почула родичка: «Я не можу рухатися – і руки, і ноги, і вся наче мертва, піди до лікаря», – сказала письменниця тихим-тихим голосом. О 10-й годині прийшов лікар. Після оглядин хворої сказав родині, що виходу немає, і через 9 днів письменниця покинула цей світ. 8 днів пролежала письменниця без свідомості в тяжкому летаргічному сні, тільки зрідка кликала свою племінницю по імені, яка ніч і день не відступала від безнадійно хворої і переживала занадто глибокі душевні болі, щоб їх можна передати словами». 

Залишилися в пам’яті близьких і останні хвилини земного буття О. Кобилянської.

     Був суботній день 21 березня 1942 року, о пів на другу дня: «Почулися невиразні звуки, хвора письменниця підняла руку – жестом наче хотіла когось благословити, а вона, рука, мов свинцем налита, тяжко впала на покривало ліжка». 

Хотіла благословити кого? Рідних? Світ, котрий залишала?.. А час – о пів на другу – й нині фіксує настінний годинник у робочому кабінеті О. Кобилянської в її оселі – музеєві письменниці у Чернівцях.

Годинник у робочому кабінеті О. Кобилянської фіксує о пів на другу...

Майже три десятки років Ольга Кобилянська була ма­тір’ю для прийомної дочки Га­лини–Олени. Молодший брат письменниці Олександр мав позашлюбну дитину з австрійкою Вергілією, яка покинула дитя і втекла до Відня. Він був адвокатом, і щоб не заплямити біографію дівчинки, віддав дитя на виховання сестрам. З п’ятирічного віку дівчинки Ольга займалася вихованням племінниці, яка обожнювала її і називала матусею.

З листа Олена Панчук-Кобилянська до О.Кисілевської ([Краківські вісті]20.09.1942)

"....Два дні лежала в аґонії. Лікар потішав мене, що Вона не відчуває вже ніяких болів: не має свідомости, а тільки серце й легені ще діють останками сил. В другій годині вполудне, 21 березня, перестало битись Її серце — таке добряче для мене... Пишу оті рядки, але скільки я ще раз переживаю...

Ми нарядили Її в нашій хаті, в малій кімнаті, що праворуч. Одягнули так як бажала собі Покійниця і самі сторожили біля Неї. А на 23 березня, в гарний, весняний день, відпровадили дорогі тлінні останки на вічний спочинок разом із нечисленними знайомими, що ще залишились та могли взяти участь у похоронах. Проводили ми її в цю вічну дорогу при співі безсмертних "Журавлів"...

Могилу вкрили два вінці: один із білих рож, які вона оспівала у своїх творах, другий зі cocнини з шишками, улюбленим деревом. В домовину, у її стіп, поклала я малий срібний лавровий вінець, дар Коломиї. Прошу уявити собі, як ми всі були приголомшені нещастям, коли забули на плякатах дати титул "доктор". За це мене буде вічно гризти совість — хоч один шляхетний пан сказав мені: не титул каже, хто вмер, а назвище на віки злучене з особою.

Свого духа віддала Вона при мені та сестрі жалібниці. Той цілий тиждень я її не відступала, а її очі шукали тільки мене, її рука спочивала у моїй, а мої сльози й цілунки змивали цю золоту Руку...

Дорога Пані, як добрий Бог дозволить мені діждати кінця війни, я ще неодно розкажу Вам, тепер я не всилі. Як дуже я тепер потребувала би Вас в цім важкім моїм болю... Прошу вибачити, що не вислала Вашій родині плякату — мій розум відмовив мені в тому часі свого послуху, мій чоловік був тим, що про все старався). Прошу цього листа подати до відома, я не всилі багато таких листів писати.

Посмертний плакат на румунській мові

Бідна Тітка дуже терпіла цієї зими. Все дивилася у вікно й казала: коли вже раз буде тепло і я зможу на веранді на сонці грітися. І от першого весняного дня залишила нас навік. Часто згадувала: "Тепер такий несамовитий час" — хоч бідна не знала, як нам було важко, бо ми всіми силами старалися, щоб вона не відчувала скрути. Від часу большевицької окупації бачила я, що її сили опускають, вона нагло худла, забувалася, ночами фантазувала, спала тільки прийнявши насонні порошки. У жовтні минулого року перебула недугу бігунки і з того часу, як казали знайомі, почала занепадали на силах.

 

Вдома залишилося все так, як було за її життя — я себе тим обманюю. Самота, цвинтар, церква — це все, що мені залишилось...

(З дальших рядків можна догадатися, що ця найближча рідня великої письменниці живе в невідрадних матеріяльних умовинах)."

23 березня 1942 року, у понеділок, її ховали. За спогадами очевидців, присутніми на поховальній церемонії було 60–70 осіб. Мало чи багато? Мало, якщо врахувати масштаб особистості та значення письменниці. Багато, якщо зважити на час й обставини. Втрутилася влада. Спершу в оголошенні про смерть О. Кобилянської заборонили зазначити, що упокоїлася українська письменниця – довелося обійтися тільки словом «письменниця». 

Дехто не зміг дістатися до Чернівців 23 березня, бо потрібен був дозвіл. Обмежили чисельність похоронної процесії та навіть скоригували її маршрут. Планували, що траурна процесія підніметься нинішніми вулицями І. Тобілевича, Т. Шевченка до вулиці О. Кобилянської, пройде нею, через Центральну площу – до Руської і попрямує до кладовища. Однак дозволили дійти тільки до Кафедральної. Нею спустилися униз, зупинилися на вулиці Петровича біля Українського Народного дому, почесним членом якого була небіжчиця, та дісталися до греко-католицької церкви Успіння Пресвятої Богородиці, парафіянкою котрої була О. Кобилянська з 1891 року, де й відбулася відправа.

Труну з тілом письменниці виносять з воріт її будинку. 23 березня 1942 рік.

Проводжали в останню путь О. Кобилянську пісні, які вона любила за життя, у виконанні «мужеського хору» – «Гуляли, гуляли» (поезія Ю. Федьковича, яку поклав на музику О. Нижанківський) і «Журавлі» братів Лепких. 23 березня 1942 року легенький теплий вітер розносив: 

Ви гуляйте, а я більше

Гуляти не буду! Гуляти не буду!

Останній спочинок знайшла О. Кобилянська на Руському цвинтарі у родинному гробівці. На могилі заборонили прощальні промови. Не виступив Іларій Карбулицький від імені Українського народного дому, не наважилися взяти слово й інші. Промову все-таки виголосила Олена Равлюк – учителька на пенсії, знайома письменниці та просто смілива жінка. За виступ згодом мала проблеми з таємною поліцією. А сказала те, що відчувала, те, що підтримає кожен: «Будь благословенна, чиста ліліє. Хай буде благословенна пам’ять матері, що породила таку велику доньку. Благословенна будь, земле, що зростила таку перлину. Гордий і з піднесеним духом хай буде наш нарід, серед котрого жила, діяла і ублагороднювала його велика письменниця».

За матеріалами Юлії Микосянчик.

(Фото з фондів Чернівецького літературно-меморіального музею Ольги Кобилянської.)

Всесвітній день поезії.

 

Щороку у березні світ відзначає Всесвітній день поезії.

Щоб привернути увагу суспільства до поезії як до джерела відповідей на багато питань людства, як до мистецтва, повністю відкритого людям, на 30-ї сесії ЮНЕСКО у 1999 році було прийнято рішення: 21 березня кожного року відзначати Всесвітній день поезії.

Прийнято говорити, що поезія – це загущеність думки й почуття….. Іван Франко назвав поезію «кристалізацією» життя; Ліна Костенко пише «Поезія – це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі»… Символічним знаком поезії, як відомо, є крилатий кінь – Пегас, адже «крилатість» – одна з важливих її якостей. Поезія допомагає нам жити разом. Вона необхідна для встановлення діалогу між культурами та для гармонійної взаємодії між різними суспільствами. Заохочення поетичної творчості, її поширення та перекладу — це ще один із чинників сприяння культурному різноманіттю, життєво важливе джерело натхнення, відроджуване живою єдністю поета в багатогранних проявах його творчості.

Справжня поезія — безсмертна. Так, можна заперечити, що мало чого є у світі настільки ж нетривкого, ніж слова — чи то на папері, чи на камені. Поезія подібна властивостями до алмазу, але не має його твердості. Однак згадаймо слова героя великого роману: «Рукописи не горять». І навіть через тисячі років віднайдений серед пісків пустелі клаптик папірусу зі словами стародавнього поета зберігає свою силу. Ця поезія приходить до нас через час і простір і торкається нашої душі так само, як і сучасна. Кажуть, що поезія — це голос істини, голос правди . Той, хто чує його, здатний піднятися на вершини духу, згуртувати націю, об’єднати людство.

Поезія лікує, надихає, розчулює, смішить. Вона не вимагає від вас багато уваги й часу – але якщо ви все ж знайдете для неї трохи місця у своєму житті – вона вам неодмінно віддячить. Всесвітній день поезії – гарна нагода попіклуватися про свою книжкову полицю й поповнити її поезією.

Поезія єднає. Якщо вам подобаються однакові вірші, цілком можливо, ви станете чудовими співрозмовниками і друзями. Схожі поетичні смаки говорять про схоже світовідчуття, а отже, про десятки спільних ниточок, які можуть між вами протягнутися. Поділіться з друзями улюбленим віршем – і, можливо, відкриєте когось з дуже неочікуваного боку.

 

Виховання дітей у цифрову еру .

 

Компанія EdPro спільно з командою Nravo Kids презентує українську версію навчального посібника для батьків: «Клан Клік-Клац. Виховання дітей у цифрову еру».

Цю міні-книжечку про основні виклики «цифрового батьківства» розробили кілька років тому у Сингапурі, з ініціативи тамтешньої Ради з питань ЗМІ (Media Literacy Council). У посібнику піднімаються важливі питання: Коли дозволяти дітям користуватися Інтернетом та мобільними пристроями? Які обмеження доцільно встановлювати? Як оберігати школярів від небажаного онлайн-контенту? Як діяти, якщо дитина потрапила у небезпечну або неприємну ситуацію у мережі? Як балансувати між дисципліною та довірливими, відвертими стосунками з власними дітьми? Як зробити так, щоб дитина змогла якнайповніше користуватися можливостями сучасного світу та, водночас, не узалежнилася від пристроїв та ґаджетів? Як уникнути ігрозалежності? Як дати раду кібербулінгу?

Усі ці батьківські ролі, роздуми про завдання таких шести «персонажів» і стали частиною жартівливо-серйозного «Клану Клік-Клац». У кожному розділі знайдете: кейси з життя; відкриті питання, над якими варто поміркувати; практичні поради та інструкції; перелік того, що треба вміти і знати, як дітям, так і дорослим.

З моменту першої публікації посібника у Сингапурі пройшло вже кілька років, проте інформація у ньому не втратила своєї актуальності. Мало того, унаслідок вибухоподібного розвитку технологій, масової появи планшетів, смартфонів, та доступного дешевого Інтернету, проблеми «цифрового виховання» постають все гостріше. Саме тому громадські та комерційні організації продовжують поширювати «Клан Клік-Клац», оновлювати його та перекладати на різні мови, і ми щасливі, що змогли долучитися до створення україномовної версії посібника.Ми вважаємо, що таких навчальних матеріалів дуже бракує в Україні. Батькам необхідна допомога і ясність, підказки від експертів, адже ситуація з медіа, що складається на наших очах – не мала прецедентів у минулому. Батьки, діти і суспільство у цілому вперше зіткнулися із цими викликами. Потрібно докласти зусиль, щоб мудро їх прийняти.

Для усіх батьків: ЗАВАНТАЖУЙТЕ ПОСІБНИК БЕЗОПТАТНО 

210 РІЧНИЦЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

 

                      
Тарас Шевченко! Досить було однієї людини,

 щоб урятувати цілу націю

                                  О. Вишня

9 березня 2024 року Україна відзначає 210-річницю від дня народження видатного українського поета Тараса Григоровича Шевченка.

З 47 років свого життя (народився у 1814 році – помер у 1861 році) Тарас Шевченко 24 роки перебував у кріпацтві, 10 років – на засланні, а решту життя – під наглядом жандармів.

Творчість Шевченка – багатогранна, як і його талант. Шевченко Т.Г. був різнобічно обдарованим митцем, ліриком, творцем епічних поем, видатним драматургом. Літературна спадщина Тараса Шевченка, центральну роль в якій відіграє збірка поетичних творів «Кобзар», за правом вважається основою української літератури. «Заповіт» Великого Кобзаря перекладено більш ніж 100 мовами світу.

Тарас Шевченко є одним з найвидатніших майстрів українського образотворчого мистецтва. Він працював у галузях станкового живопису, графіки, монументально-декоративного розпису та скульптури, досконало володів технікою акварелі, олії, офорту, малюнка олівцем і пером. Він є автором понад тисячі мистецьких творів.

Пам’ятники Великому Кобзареві встановлені в містах і селах не тільки України, а й у столицях і містах інших держав.

Сьогодні, відзначаючи 210-річницю від дня народження Тараса Шевченка, ми вклоняємось перед Великим Кобзарем, який своїм життям, своєю наскрізною українською вдачею, своїм безсмертним словом – є прикладом невтомного борця за волю, правду, мир та єднання.

 

СИЛА СЛОВА ТА ПСИХІЧНЕ ЗДОРОВ’Я: ЧОМУ ВАРТО ГОВОРИТИ ПРО ПСИХІЧНЕ ЗДОРОВ’Я НЕ ЛИШЕ ЗІ СПЕЦІАЛІСТАМИ

 Публічне та відкрите обговорення психічного здоров’я - надважливий крок на шляху до зменшення стигматизації та дискримінації, які часто пов’язані з цією темою. 

Водночас, варто пам’ятати, що розмови про психічне здоров’я потребують добирання правильних слів та виразів. Зокрема, в українській мові існує чимало стереотипних висловів та евфемізмів щодо психічних розладів, левова частка з яких є некоректною. Ба більше, такі слова безпосередньо впливають на вкорінення стигми у соціумі. А це означає подальше підтримання стереотипів, упереджень та проявів дискримінації щодо людей, які мають психічні розлади.

Стигма, зокрема, у сфері психічного здоров’я, -  це негативні переконання, почуття та поведінка, спрямовані на певну особу чи групу осіб, через те, що вони мають розлади або проблеми, пов’язані з психічним здоров’ям. Дискримінація за ознаками психічного здоров’я - це обмеження можливостей людини із розладами чи проблемами з психічним здоров’ям, яке перешкоджає реалізації її прав.

Слова на кшталт «психопат», «розумово відсталий» або «божевільний» є недоречними та деструктивними, оскільки вони осоромлюють людину з психічним розладом та принижують її. Вона може боятися бути зацькованою або висміяною. Їй може бути складно підтримувати здорові стосунки на роботі, а також вчасно звернутися по допомогу до фахівця.

Наслідками суспільної стигми часто є:

• брак розуміння від родини та друзів
• булінг – цькування, залякування, агресивне переслідування одного з членів колективу з боку інших представників колективу
• харасмент – форма дискримінації, яка включає будь-яку небажану та настирливу фізичну і словесну поведінку, що ображає або принижує людину або порушує недоторканність її приватного життя
• фізичне насилля
• упереджене ставлення людей у сенсі допомоги, співчуття, обслуговування в громадських місцях тощо
• хибне висвітлення теми у медіа
• применшенні можливості для працевлаштування та підтримки соціальних контактів
• самотність та самоізоляція
• почуття сорому, безпорадності
• самозвинувачення та самокритика
• ізоляція та відмова від пошуку допомоги
• неготовність дотримуватися рекомендації фахівців 

Самостигматизація призводить до сумнівів в собі та своїй здатності подолати розлад, впоратися з проблемами та досягти успіху у житті.

За даними дослідження, проблеми стигматизації та дискримінації навколо психічного здоров’я є надзвичайно актуальними й в Україні. Відтак, ЦГЗ пропонує усім охочим взяти участь в ініціативі «Варто говорити» та конкретними кроками сприяти подоланню стигми та дискримінації. 

Ось кілька можливих способів участі:

Почніть розмову: зв’яжіться з друзями, членами родини чи колегами та запитайте, як у них справи. Дайте їм знати, що ви тут, щоб їх вислухати та підтримати.

Поділіться своєю історією: якщо вам комфортно, поділіться власним досвідом щодо власного психічного здоров’я. Ваша історія може надихнути інших відкритися та звернутися за допомогою.

Організуйте захід: організуйте подію або дискусію з питань психічного здоров’я на своєму робочому місці, у школі чи у своїй громаді. Надайте ресурси та інформацію про психічне благополуччя.

Використовуйте соціальні медіа: публікуйте у своїх соціальних медіа-платформах пости для привернення уваги до теми психічного здоров’я та до важливості відкрито говорити про нього. Використовуйте відповідні хештеги, наприклад, #ВартоГоворити, #TimeToTalk, #ПсихічнеЗдоров'яВажливе, #ДолаємоСтигму, #ВідкритіДоРозмови

Використовуючи ці хештеги, ви можете об’єднатися з ширшою аудиторією та зробити внесок у глобальні зусилля з підвищення обізнаності та зменшення стигми, пов’язаної з психічним здоров’ям.

Активно слухайте: коли хтось ділиться з вами проблемами про своє психічне здоров’я - слухайте без засуджень. Будьте уважними та за потреби запропонуйте співрозмовнику звернутися за професійною допомогою.

Всесвітній день письменника

 Щорічно 3 березня в усіх країнах відзначається Всесвітній день письменника – професійне свято літераторів. Повна назва цього свята Всесвітній день миру для письменника.

Всесвітній день письменника відзначають не лише романісти, прозаїки, поети, памфлетисти, публіцисти, фантасти, фейлетоністи, новелісти, есеїсти та інші майстри слова. Його по праву вважають своїм журналісти, історики та блогери.

Пропонуємо вашій увазі короткий екскурс про письменників Волині. У нашій бібліотеці є виставка книг,  більш повну інформацію про які можна знайти, завітавши до нас у бібліотеку села Сокиричі. Отож, завжди раді бачити Вас!

Довідково: 25 жовтня 1980 року на Волині була утворена обласна організація Спілки письменників України. В селі Колодяжному тодішній голова Спілки Павло Загребельний підписав протокол про створення  її волинської філії. 

      

     Горик Ніна (1957) – волинська поетеса, Заслужена вчителька України, активна громадська діячка. Ніна Петрівна – авторка тематичних розробок уроків з української літератури для 10-ого класу, лауреатка фахового Всеукраїнського конкурсу «Вчитель року», обласної освітянської премії ім. Лесі Українки.

Гранич Наталія (1967) – поетеса, директор Волинської ДОУНБ ім. Олени Пчілки. Член НСПУ з 2002 року. Лауреат премій "Тріумф", імені Дмитра Нитченка. Автор книг "На білім аркуші молитви", "Крилатий пес розлуки", "Безсмертні лики слів", "Ангелик на долоньках", "Срібна дівчинка" та ін.

     Гуменюк Надія (1950) – українська поетеса, прозаїкиня, публіцистка, членкиня Національної спілки письменників України, заслужений журналіст України, лауреат премії Кабінету Міністрів України імені Лесі Українки та інших літературних премій.

Працювала кореспондентом Рівненського обласного радіо (1975—1980), завідувачкою відділу Луцької районної газети (1980—1985), редактором радіогазети Луцького шовкового комбінату (1987—1990), заступником головного редактора луцької міської газети «Народна трибуна» (1990—1995). З 1996 року — редактор відділу культури Волинської обласної газети «Віче». З 1989 року очолювала один з найбільших у Луцьку осередок Товариства української мови, на початку дев'яностих років була головою луцької міської «Просвіти», працювала в обласних організаціях Українського фонду культури, Союзу українок, в обласній комісії з питань утвердження української мови, пізніше очолювала Волинську обласну організацію Всеукраїнського товариства «Просвіта».

Надія Гуменюк є членкинею Національної спілки журналістів України (з 1977), членом Національної спілки письменників України (з 1995).

Гундер Оксана (1984) – поетеса. Член НСПУ з 2004 року. Автор книг "Фарбую мокрий дощ", "Двері" та ін. Дипломантка Міжнародного літературного конкурсу «Гранослов» (2002).

Зилюк Юрій (1956) – прозаїк і документаліст, член Національної спілки письменників України. Працював у районних, обласних, республіканських газетах в Україні та за кордоном.

Брав участь у ліквідації аварії на ЧАЕС, після чого написав першу документальну повість «Попіл Чорнобиля». Автор книг «Ще не пізно все змінити», «Гра у безкінечність», «Чорнобильський роман», «Доки смерть не розлучить нас», «Пам'ять крові».

         Клименко Олександр (1970) — український прозаїк, поет, есеїст, літературний критик, музикант. Твори письменника перекладалися чеською, російською, білоруською та польською мовами.  Співзасновник ансамблю сучасної музики «САТ» (1986).

Корецька Клава (1952) – письменниця. Член НСПУ з 1995 року. Автор книг "Час пік", "Збирачі купальського вогню", "Відкрите небо", "Між зіркою й Аїдом", "В очікуванні Адама" та ін.

Коробчук Петро (1956) – письменник, журналіст, перекладач. Член НСПУ з 2005 року. Автор книг "Загальний вагон", "Рецедив", "Гіллясте лице", "Сова на книжковій шафі", "Авалон та інші території", "Боса флейта" та ін.

Котович Іван (1969) – письменник. Призер першого обласного поетичного конкурсу «Неповторність», лауреат районної літературно-мистецької премії імені Власа Мизинця. Член НСПУ з 2009 року. Автор книг "Ще не казка, уже й не будень", "З нічних глибин скрадається світанок", "Передвістя зоряних доріг", "Одинокий всесвіт" та ін.

Криштальський Андрій (1969) – український письменник, журналіст, видавець, громадський діяч. Лауреат Літературної премії ім. Василя Стуса (2005) та Літературно-мистецької премії імені Агатангела Кримського (2012). Директор видавництва «Терен». Окремі твори перекладені польською та білоруською мовами.

Лазарук Віктор (1933) – український письменник. Член Національної спілки письменників України. Автор збірок поезій «Синь озерна», «Музика верховіть», «Швацькі озера», «Озерний дзвін», «Глаголи землі», «Літораль», книжок нарисів, статей «Сині очі Волині», «Вікна», роману-есе «Світязь».

Лис Володимир (1950) – український журналіст, драматург, письменник. Відомий також як народний синоптик.

У 2008 році за роман «Острів Сильвестра» отримав першу премію літературного конкурсу «Коронація слова». В 2010 році письменник став переможцем конкурсу «Ґранд Коронація Слова», отримавши премію в номінації «Ґранд роман» за твір «Століття Якова». За романом «Століття Якова» знято історичний міні-серіал.

Литвак Вікторія (1984) – поетеса, член НСПУ з 2009 року. Автор книг «Дощеволію за літом» (2005) і «Кишеньковий дім» (2008) та ін.

Луцюк Анна  (1989) – українська поетеса. Протягом 2015–2020 рр. працювала у книгарні «Є» (м. Луцьк). Публікувалася у колективних збірках «Двадцять пригорщ з Лесиного джерела» (2001), «13 × 13» (2007), «Літпошта», українсько-польській антології «Дотик» (Плешев, 2009), журналі «Київська Русь».

Організаторка літературної сцени фестивалю «Бандерштат» (Луцьк) та упорядниця збірки «Бандерштатна антологія».  Кураторка програми Міжнародного літературного фестивалю Фронтера. Є членом літературної студії «Лесин кадуб». З 2020 проживає у Львові, працює в PR-відділі Видавництва Старого Лева.

Ляснюк Ольга (1978) — українська письменниця, член НСПУ. Авторка збірок «Босоніж у вічність» (2000), «Третє бажання» (2003), «АНАЛОГіЯ» (2006), «Поцілунки у скло» (2010), «[без іронії]» (2016).

3 червня 2016 року обрана головою Волинської організації Національної спілки письменників України

Друкувалася у збірниках і антологіях: «13х13», «Перевесло», «Дві тонни», «Дотик» (українсько-польська), «Літпошта», «БАНДЕРШАТна антологія», «Березневі коти» та ін.

Також твори публікувалися у часописах «Світязь», «Терен», «Світовид», «Київська Русь», «Дніпро», «Золота пектораль», газеті «Літературна Україна» та ін.

Учасниця літературних фестивалів. Лауреат літературних обласних конкурсів, переможець Міжнародного літературного конкурсу «Гранослов», лауреат видавництва «Смолоскип», конкурсу «Просто так!».

Мартинюк Микола (1971) – український письменник, літературний критик, перекладач, журналіст, науковець, педагог, видавець.

Автор поетичних перекладів з білоруської, болгарської, польської, чеської та російської мов. Поезії перекладені білоруською, болгарською, грецькою, англійською, польською та російською мовами.

Лауреат Міжнародної літературної премії імені Миколи Гоголя («Тріумф») (2007), Міжнародної літературної премії імені Григорія Сковороди «Сад божественних пісень» (2016), Премії імені Якова Гальчевського «За подвижництво у державотворенні» (2017), Премії імені Галшки Гулевичівни «за видання українською мовою серії книг зарубіжних авторів» (2020), літературно-мистецької премії ім. Агатангела Кримського (2021), Всеукраїнської премії імені Михайла Коцюбинського (2022).

Кандидат філологічних наук, доцент. Член Національної спілки журналістів України із січня 2000 р. та Національної спілки письменників України з 15 жовтня 2014 р. Заступник голови ВОО НСПУ з 23 лютого 2018 р. Засновник і директор ПВД «Твердиня» (2004–2018).

Місюра Володимир (1956) – поет, перекладач, освітянин, переможець літературного конкурсу «Майстерні художнього слова» ДВНЗ «Університет менеджменту освіти» Національної академії педагогічних наук, присвяченого 200-річчю від дня народження Тараса Шевченка. Автор збірок «Осінні квіти» (2005), «Рубіж» (2006), «Перо Жар-птиці» (2008), «Коли поета переклав поет» (2010), «Небесний метроном» (2012), «Пісенний ретро-вернісаж» (2013), «Світ неосягнимий» (2015), «Волинська доля» (2016), «Куди ховаються вітри» (2018). 

Назарук Євгенія (1967) – українська письменниця, учитель української мови і літератури.

Євгенія Назарук лауреат обласного конкурсу «Вчитель року-2003», науковий керівник науково-дослідницьких робіт, нагороджена Почесною грамотою Міністерства освіти і науки України, дипломами та грамотами обласного та районного відділів освіти державної адміністрації.

Поетичні та публіцистичні твори Євгенії Назарук публікувалися у часописах «Педагогічний пошук», «Дивослово», «Дзвін», в альманасі Волинської обласної організації НСПУ «Світязь» та багатьох інших періодичних виданнях. З 2012 року перебуває в лавах Національної спілки письменників України.

Лауреат обласної премії ім. А. Кримського (2017).

Пашук (Кицан) Олена (1982) – українська письменниця, літературознавиця. Членкиня Національної спілки письменників України, кандидатка філологічних наук.

Друкувалася в численних журналах, альманахах, в «Антології української поезії другої половини ХХ сторіччя», в антологіях «Дві тонни», «Літпошта» (2009 р.), «Зелені очі» (2011 р.). Авторка збірок: «За поворотом мого погляду» (2000 р.), «...і німі оплески» (2004 р.), «Солоні гнізда» (2005 р.), «Седмиця» (2008 р.), «25-ий кадр» (2010 р.), «Паранджа» (2017) і книгу віршів для дітей «Нічка йде до мишки в гості» (2011 р.) та ін.

Регешук Тетяна – членкиня Національної спілки письменників України.

Навчаючись на філологічному факультеті ВНУ ім. Лесі Українки, брала участь у літературних конкурсах. У 2013 році посіла    ІІ місце в VІІІ літературному конкурсі «Неповторність». Вона – одна з наймолодших членів Волинської обласної письменницької  організації.

Сидорчук Микола (1958) – викладач української мови та літератури Городищенського закладу загальної середньої освіти Луцького району, вчитель–методист, відмінник народної освіти, член творчої групи вчителів–словесників району та Національної спілки письменників України. Автор книг мовознавчих етюдів «Зливки золоті» та «Навчатися мови», збірника мовних загадок «Ягідка мови», збірок поезій «День народження дня» (2010), «Спектральний аналіз» (2012) та «Структура крові» (2016). 

      Сичук Юрій (1975) – прозаїк. З 2005 року член НСПУ. У 2002 році став переможцем Міжнародного літературного конкурсу "Гранослов". Перша книга " Час диявола" відзначена українсько-німецькою премією імені Олеся Гончара (2004). У 2006 році заснував альманах сучасної української літератури "Нова проза". Автор книг "Час диявола" (2003), "Вовки" (2006), "Услід за журавлем" (2009).

Сільчук Юлія (1986) – українська письменниця, літературний критик. Публікувала твори в літературному часописі «Дзвін», альманасі ВОО НСПУ «Світязь», журналах та колективних збірниках, в районній та обласній періодиці. Була учасницею творчої наради в Коктебелі (2005 р., Крим), Київського форуму молодих літераторів (2019 р., Київ).

Авторка декількох поетичних збірок («Озвучення тиші», «Календаризую почуття», «Реінкарнації») і дебютної книжки прози «У тілі жінки» (К.: Саміт-книга, 2020). Літературно-критичні статті публікує у соцмережах, на літературних порталах та в інтернет-виданнях (зокрема, «Золота пектораль», «Буквоїд», «УЛГ», «Порт-Фоліо» тощо).

З 2021 року – член Національної спілки письменників України.

Слапчук Василь (1961) — український поет, прозаїк, літературний критик. Лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка (2004), заслужений діяч мистецтв Україн  (2001).

Автор понад трьох десятків книг поезії, прози, творів для дітей, літературознавчих досліджень і рецензій.

Серед мов, на які перекладено тексти Василя Слапчука – англійська, білоруська, польська, російська, чеська, німецька, шведська. Переможець ряду літературних конкурсів.

Його книги відзначені міжнародними преміями Фонду Воляників-Швабінських, «Тріумф».

Лауреат премій «Надія», імені Агатангела Кримського, імені Павла Тичини, імені Василя Стуса, імені Бориса Нечерди, імені Богдана-Нестора Лепкого, імені Івана Огієнка.

У жовтня 2010-го отримав статус почесного громадянина Луцька.

Стасюк Софія (1986) – переможець багатьох міських та обласних літературних конкурсів, твори друкувалися в обласній періодиці та колективних збірниках. Авторка двох поетичних збірок «Температура тиші» (2007) та «Екзекуції» (2013). Лауреат Міжнародної літературної україно-німецької премії імені Олеся Гончара (2007). Була учасником Всеукраїнської наради молодих літературів (Ірпінь, 2011).

    Струцюк Йосип (1934) - поет, прозаїк, драматург, заслужений діяч мистецтв України. Лауреат літературно-мистецької премії імені Агатангела Кримського за поетичні збірки "Терпкі сторінки", "Глибока живиця", драматичний твір "Роман Мстиславич - великий князь Волинський і Галицький"; лауреат Міжнародної літературної премії імені Богдана Лепкого за збірку повістей та оповідань "Цвіт дикої шандри"; лауреат літературної премії "Благовіст" за поетичну збірку "Десятий день тижня"; лауреат літературної премії імені Григорія Сковороди за поетичну збірку "Віть розчахнутої блискавки". У 1967-1971 та 1987-2006 роках був керівником літературної кіностудії "Лесин кадуб", очолював обласну організацію Всеукраїнського товариства "Просвіта" ім. Тараса Шевченка. Автор книг та збірок "Освідчення" (1965); "Засвідчення" (1969); "Вареники" (1977); "Досвідчення" (1982); "Іди, іди, дощику" (1992); "Смерть Хмельницького" (1994); "Гучва" (2001); "Найкращій матері - смерть" (2003); "Десятий день тижня" (2006); "Вогонь предків" (2007); "Чорногузка, або ж Пригоди за всякої погоди" (2008); "Усе не так просто" (2010) та ін.

Фінковська Юлія (1995) – українська журналістка, поетка. Член Національної спілки письменників України

Друкувалася в журналах і газетах – «Літературний Тернопіль», «Дніпро», «Мистецькі грані», «Літературна Україна» та альманахах «Світязь», «Святий Володимир»

Долучилася до поетичної антології «три_літ_ри» та збірки революційної поезії «Говорить майдан». Переможниця кількох творчих змагань в мережі Інтернет.

Учасниця місцевих, всеукраїнських, закордонних поетичних читань.

Форманюк Еліна (1989) – українська журналістка та поетеса, лауреатка літературних конкурсів, переможниця юнацьких турнірів з журналістики. Активна учасниця заходів літературної студії Лесин кадуб і Волинської обласної організації НСПУ, з 2019 у Національній спілці письменників України. Завдяки співпраці зі студією Лесин кадуб з'явилася її перша поетична збірка — "По різні боки веселки" (2006). Того ж року поезія Еліни ввійшла до альманаху Волинської обласної організації НСПУ "Світязь" у рубриці Нове ім'я. 2007 її тексти були надруковані в журналі Київська Русь, 2010 — в журналі Дніпро. Публікувалася і в колективних збірках: "Тринадцятьнатринадцять" (2007), "ЛІТпошта" (2009), "Дотик. Антологія польсько-української поезії" (2009), "Антологія літератури письменників Волині: Під Лесиним небом" (2019).

Після багаторічної співпраці з Волинською обласною організацією Спілки письменників, 2019 року ввійшла до складу Національної спілки письменників України. В останні тижні 2020 року вийшла друком, а в січні 2021 була презентована друга збірка поезій Еліни Форманюк — «Срібло і світло».

Харитонюк Олена (1979) – у 2008 році була переможцем конкурсу «Молодих літераторів». Автор збірок поезій «Янголи з блакитними очима» та «На стерні сонячних променів».

Хвас Юлія (1984) – поетеса, видала власні поетичні збірки «Поділюся кольором із квітами», «Рукостискання речень». Друкувалася в колективних збірниках «Обрії», «13+13», «Мережані кор@лі», журналах «Терен», «Світязь», «Київська Русь» та ін. Засновник і упорядник літературно-мистецького альманаху «Променади Любомля». Член НСПУ з 2014 року.

      Цюриць Сергій (1956) - прозаїк, поет, член НСПУ з 1988 року. Працював у відділі фольклору обласної молодіжної газети у Луцьку , очолював редакційно-видавничий відділ навчально-методичного центру культури Волині. Нині - працівник прес-служби Волинського обласного управління лісового та мисливського господарства. Автор книг "Зустріч із Сніговичкою" (1986); "Ініціатор" (1987); "Ой вже недалеко червоне яєчко" (1993); "Сльоза" (1997); "Весілля папороті" (2003); "Побачення на вулиці дощів" (2005); "Товсті і тонкі" (2005).

Шмигін Микола (1963) – педагог, журналіст, письменник. Член Національної спілки письменників України з 2 березня 2017 р. Лауреат всеукраїнських та обласних журналістських конкурсів, дипломант всеукраїнського літературного конкурсу «Коронація слова» (2016).

Автор книг: «Заручники кохання» (2003), «Шлюбна подорож» (2006), «Остання ніч песиголовця» (2008), «Педагогічна богема» (2010), «Коректура» (2012), «Трамвай на той світ» (2016), «Фельдшер і дружина танкіста»(2017).

    Штинько (Хмельовська) Тетяна (1953) - журналістка, письменниця, поетеса. Редактор відділу національного відродження обласної газети "Волинь-нова". Лауреат обласної журналістської премії ім. Полікарпа Шафети у галузі публіцистики. Нагороджена грамотою Верховної Ради України, почесним знаком Національної спілки журналістів України "Журналістська гідність", Золотою медаллю української журналістики, церковним орденом Почаївської Божої матері. Автор книг "Тінь сльози" (1992); "Тернова хустка" (1999); "Тернослов" (2008); "Наречена гетьманича" (2008); "Давай дружити" (2009).

Шульська Наталія (1985) – поетеса, пише римовані вірші та верлібри. Лауреат і дипломат обласних літературних конкурсів. Учасниця Наради молодих літераторів Волині. Поезії друкувалися в обласній та всеукраїнській періодиці, альманахах «Обрії», «Світязь». Автор поетичної збірки «Веснянофілка». Лауреат літературної україно-німецької премії імені Олеся Гончара за збірку «Веснянофілка» 2008 року.

Юхимчук Тарас – поет, член Національної спілки письменників з 2015 року.

        Яков'юк Тетяна (1973) - поетеса, журналістка, член НСПУ з 2004 року. Працювала кореспондентом Луцької районної газети "Слава праці", завідувала бібліотекою в селі Усичі Луцького району, була заввідділом обласної бібліотеки для юнацтва, працювала на студії "Олекса", у Волинській обласній друкарні. Нині - редактор редакційно-видавничого відділу Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки. Автор книг "Який же присмак Доля має?" (1992); "Пришестя у світ" (1999); "Затемнення" (2003); "Молитва" (2005); "Це святіше навіть за любов" (2006); "Катрени" (2009).

Яручик Віктор (1979) – письменник, перекладач, журналіст, викладач Волинського національного універистету імені Лесі Українки, завідувач кафедри української літератури факультету філології та журналістики. Кандидат філологічних наук, доцент. Член Національної спілки журналістів України, член Національної спілки письмеників України.  Лауреат Нагороди Івана Виговського.

 Лауреат премії Івана Виговського (м. Варшава, Польща) (2019). Із 200 року – член Національної спілки журналістів України.

З 2010 року член Товариства польської культури на Волині імені Еви Фелінської, де викладає польську мову для дітей та дорослих. З 2019 року – член правління товариства (на громадських засадах). Із 2021 року – член Національної спілки письменників України (Волинська організація) Волинська обласна організація НСПУ.

   Яструбецька Галина (1959) – доктор філологічних наук, професор кафедри української літератури, член Національної спілки письменників України, лауреат Міжнародної літературної премії імені Григорія Сковороди «Сад божественних пісень»

ВИБУЛИ

  Боярчук Петро (1947–2013) - письменник, журналіст, лауреат Волинської обласної літературно-мистецької премії ім. Агатангела Кримського. Автори книг "Стохід", "Крик голодного звіра", "Дорогами болю", "Бій під стінами храму", "Про що мовчить стара Олика" та ін.

    Гей Василь (1942–2016) - поет, прозаїк, публіцист. Член НСПУ з 1974 року, лауреат всеукраїнської літературної премії ім. Андрія Головка за повість "Яворник" (1997),  Волинської обласної літературно-мистецької премії ім. Агатангела Кримського. Автор книг "Закон вірності", "Витоки", "Лесин кадуб", "І піснею хата багата", "Великодні світання", "Кому важка наука рідномовності?"Ю, "Погашений світильник" та ін.

Гіттік Леонід (1926–2004) – доктор медичних наук, професор, письменник. Член НСПУ з 1998 року. Автор понад 282 наукових публікацій, у тому числі 12 мо­нографій і навчальних посібників. Наукову й лікарську роботу поєднував із художньо-літературною творчістю. Автор книг: «Приключение ума и сердца» (1992), «Ма­ленькие истории из жизни собирателя», «Портрет в один сеанс», (1994), «Мгновения» (1996), «Поклонение свету» (1996), «Красные башма­ки» (2000), «Однажды в двадцать первом веке» (2002). Ці книги ознайомлюють нас ще з однією гранню його діяльності – давнім захопленням мистецтвом, колекціонуванням творів живопису. У цих книгах – синтез життєвого та професійного досвіду, а також хобі збирача живопису. Крізь призму художньої творчості автор розмір­ковує про загальнолюдські цінності, змальовує характери і взаємо­відносини людей, їхню долю. Його книги одночасно і високохудожні, і пізнавальні, і естетично-виховні, і гуманно-світоглядні. 1998 року Леонід Самійлович став членом Національної спілки письменників України.

За активну участь у громадському житті нагороджений грамотами республіканського й обласного значення, медаллю «За доблесну працю», нагрудним значком «Відмінник охорони здоров’я» та багатьма іншими.

    Корсак Іван (1946–2017) - письменник, журналіст. Лауреат премії імені В’ячеслава Чорновола 2007 року (за книгу «Гетьманич Орлик»), премії імені Агатангела Кримського (за книгу «Імена твої, Україно», 2008), Міжнародної літературної премії імені Гоголя («Тріумф», 2008), Міжнародної премії імені Г.Сковороди (2009), Міжнародної премії імені Д.Нитченка (2010). Член НСПУ з 1992 року. Автор книг "Тіні і полиски", "Покруч", "Оксамит нездавнених літ", "Гетьманич Орлик", "Тиха правда Модеста Левицького", "Отаман Чайка", "Діти Яфета", "Корона Юрія ІІ", "Завойовник Європи" та ін.

Костюк Світлана (1963–2017) – українська поетеса, журналістка, педагогиня, громадська діячка. Членкиня Національної спілки письменників України з 2015 року. Автор книг поезії: «Спалахи душі», «Наодинці зі світом», «Маленьке диво», «Листи без конвертів», «Мереживо чудес», «Про що шепотіли листочки», «Траєкторія самоспалення. Щоденникові записи у віршах», «Barefoot to the sky» («Босоніж в небо», переклади англійською, США, Нью-Йорк), «Зцілення любов'ю».

Друкувалася у колективних книгах «Перевесло», «Мамина криниця», «Апостол правди і науки», «Викрадення Європи», «Воїнам світла», «Осінь у камуфляжі», «Подяка Богу», «Скіфія -2014», « В століттях чатує Чернеча гора», «Натхнення», «Вінтаж», «Антологія сучасної української літератури», «Берегиня» та ін., журналах «Дзвін», «Дивослово», «Золота Пектораль», «Буковинський журнал», «Світязь», «Склянка часу», «Ангелятко», «Світ дитини», «Педагогічний пошук», «Український вісник», газеті «Літературна Україна» та в періодичних виданнях США, Італії, Польщі, Ізраїлю.

Твори С.Костюк перекладалися англійською, польською, російською, італійською, іспанською мовами. Автор близько 50 пісень, написаних разом з композиторами.

Криштальська Олена (1943–2022) – українська поетеса, перекладач, член Національної спілки письменників України. Перекладала з іспанської, португальської, італійської, польської, англійської, російської та білоруської мов, а також твори українських поетів на польську. Автор поетичних збірок: «Відкриваю в собі таємницю», «Хліб і камінь» ; книги для дітей «Сорочина для сороки»; «Пізня яблуня: Вибрані поезії».

Лежанська Людмила (1947–1981) – поетеса, член НСПУ з 1980 року. У сповнених щирістю, любов’ю до рідного краю і людей віршах поетеси переважають мотиви, навіяні красою природи і вірою в доброту. Особистий фонд Людмили Лежанської зберігається у Волинському краєзнавчому музеї.

Основні твори: «Поезії», «Стежечка», «Чому став синім льон», «Мій доброокий світ», «Мій опротестований долею і людьми світ». 

       Мах Петро (1934–2011) - поет, прозаїк, публіцист, лауреат обласних мистецьких премій імені Олександра Гаврилюка та Агатангела Кримського, Всеукраїнської літературної премії "Благовіст", почесний професор Волинського національного університету імені Лесі Українки. Нагороджений Відзнакою Президента України, іменною медаллю уряду, Почесною Грамотою Президії Верховної Ради України, почесною медаллю НСПУ. Член НСПУ з 1963 року. Автор книг "Перші промені" (1958); "Поезії" (1960); "Пісня кленів" (1965); "Поклін Джоконді" (1968); "Вікна" (1971); "Козацькі могили" (1972); "Сонце в долонях" (1977); "Вруна" (1978); "Посвіт" (1979); "Плеса" (1981); "Крайполе" (1984); "Пастелі" (1988); "Дикий брід" (1990); "Ластів'ятко" (1998); Ластівка із крилами журби" (2004); "Корогва" (2008). Твори перекладалися різними мовамита ін.