«Українська письменниця, мемуаристка, публіцистка. Донька Івана Франка» – так скупо Анну (у заміжжі Ключко) представляє Вікіпедія. Та єдина донька корифея української літератури була цікавою й потужною особистістю.
Одна з перших феміністок на Наддніпрянщині,
модниця і любителька українських строїв, авторка нових слів в українській мові,
перекладачка, письменниця і видавчиня — усе це про Олену Пчілку.
Донька Леся Українка
називала її "королевою-матір'ю", але чи тільки у цій іпостасі Олена
Пчілка увійшла в українську історію?яті
Згодом Оксана
Забужко назве Олену Пчілку матір'ю українського націоналізму і
це не буде перебільшенням: за виступи проти більшовиків письменницю
арештовували навіть у 71 рік.
От що б написав
Федір Петруненко, якого в родині Косачів ніжно називали «Ласочка»? Він мріяв
збірку своїх поезій присвятити Ользі Петрівні і навіть присвяту записав:
«Провідній Зорі мого життя». А у нього навіть могили немає…
Можливо, спогади
про Олену Пчілку написав би хтось із тих 35 харківських студентів, які 1901
року вітали «невтомну робітницю на рідній ниві» такими словами: «Ваша 25-літня
праця – це довга та важка дорога, на яку вітри з московщини наносять ріжного
сміття, задуваючи усе гарне, що стрінеться».
Наймолодша Пчілчина
донька Ізидора дуже точно сформулювала причину: «Спогадів, що дали б її
правдивий духовний образ, не дозволять подати до друку. Коли вже не можна
замовчати зовсім, що Олена Пчілка жила на світі (наприклад, у біографії Лесі
Українки), то подається її ім’я з епітетом “буржуазна націоналістка”».
Дослідник Максим Стріха говорить, що Олена Пчілка і Леся Українка — тема, що варта
дуже сильного романіста і яка, як не дивно, досі в українській літературі не
прозвучала з належною силою:
"Насправді це була величезна
близькість і водночас виразний конфлікт матері та дочки, які належали до різних
поколінь, сповідували різні погляди, мали різне уявлення щодо завдань і потреб
українського руху, власне, і мали різний погляд на літературу. Бо ж Леся
Українка, безумовно, як письменниця і набагато потужніша, і набагато значущіша,
і ту межу народництва і модернізму, на якій Олена Пчілка зупинилася, Леся
Українка у своїй драматургії, публіцистиці, в кращих своїх поезіях
перейшла".
Коли у 1929 році
розпочалися сталінські репресії, Олені Пчілці було вже вісімдесят. Не шануючи
віку та здобутків письменниці, її намагалися заарештувати: одного разу в її
квартиру на Татарці у Києві прийшли кадебісти і наказали одягатися та йти з
ними. Олена Пчілка не зробила цього, адже вже не мала сил підвестися з ліжка —
до останнього подиху письменниця була небезпекою для радянської системи.
Померла Олена Пчілка в Києві
4 жовтня 1930-го. Її поховали на Байковому кладовищі поруч із чоловіком,
донькою Лесею та сином Михайлом. Похорон був малолюдний: більшість інтелігенції
остерігалася переслідувань — щоправда, багато науковців на той час уже
опинилися за ґратами, на засланні або в еміграції.
Літературознавець
Ростислав Семків говорив,
що Олена Пчілка довгий час лишалася не до кінця прочитаною і певною мірою
забутою.
— Це козацьке село, — розповідав Павло Архипович в одному з інтерв’ю. — Воно було на кордоні земель Війська Запорізького і царської імперії. І на цьому кордоні зібралися люди, що втікали як з одного, так і з іншого боку. Це було гігантське село, тягнулося 15 кілометрів уздовж Дніпра. І населяли його десять тисяч людей. У селі майже не повторювалися прізвища. Це теж свідчило про те, що люди туди збігалися. А коли люди збігаються, то вони, як правило, незалежні. Бо кожен із них утік — хто від пана, хто від хама, хто від переслідування, хто від неправди… Серед таких людей я народився і виріс, пережив колективізацію, голод 33-го року. Ці люди дуже бідували, але в душах їх була незалежність. Це, очевидно, передалось і мені. Змалку ріс без матері, завжди тягнувся до книги, вчився добре.
Навчався майбутній письменник у Солошинській середній школі. У старших класах захоплювався математикою. Мріяв бути вченим. У червні 1941 року Загребельний закінчив десятирічку. Збирався вчитися далі, але почалася війна. Вчорашній випускник, ще не маючи повних сімнадцяти років, пішов добровольцем до армії. Був курсантом 2-го Київського артучилища, брав участь в обороні Києва, в серпні 1941-го дістав важке поранення. Після госпіталю знову військове училище, знову фронт, чергове тяжке поранення в серпні 1942-го, після якого — полон, і до лютого 1945-го — фашистські концтабори.
У 1945 році працював у радянській воєнній місії у Західній Німеччині. З 1946 року — навчався на філологічному факультеті Дніпропетровського університету. По його закінченні — майже півтора десятиліття журналістської роботи (в обласній дніпропетровській газеті, в журналі «Вітчизна» в Києві), поєднуваної з письменницькою працею. Перше оповідання «Каховські будиночки» Павлом Загребельним разом з Юрієм Пономаренком було написане за кілька годин. Збірка «Каховські оповідання» складалася з дванадцяти творів. Відзначалися вони нарисовістю. Були тут художні знахідки. Були й композиційні прорахунки. Далі Загребельний писав новели сам. На республіканському конкурсі в 1955 році на найкращий науково-фантастичний та пригодницький твір для дітей та юнацтва повість «Марево» була відзначена другою премією. Серйозною заявкою на письменницьку зрілість стала «Дума про невмирущого», присвячена воїнському та людському подвигу молодого солдата, який загинув у фашистському концтаборі.
У 1961-1963 pоках Загребельний працював головним редактором «Літературної газети», приблизно в той же час з’явилися три перші романи письменника: «Європа 45», «Європа. Захід», «Спека». Протягом 60-70-х років письменник створив більшу частину своїх романів, зокрема і найвагоміші з них. Одним із значних здобутків української прози став роман «Диво», в якому органічно поєднується далеке минуле та сучасність. В центрі роману — Софія Київська, яка є незнищенним символом української державності та духовності. Пізніше було створено цілий цикл романів про історичне минуле нашої Батьківщини: «Первоміст», «Смерть у Києві», «Євпраксія». Подіям української історії XVI ст. присвячено роман «Роксолана». Письменник зробив спробу проникнути у складний внутрішній світ своєї героїні — Анастасії Лісовської, доньки українського священника з Рогатина, яка, потрапивши до гарему турецького султана Сулеймана, незабаром стала його улюбленою дружиною.
Розкрити таємниці характеру Богдана Хмельницького, показати його як людину та як визначного державотворця — таке завдання поставив перед собою П. Загребельний в романі «Я, Богдан». Він показує діяльність гетьмана на тлі складної політичної ситуації середини XVII ст., зупиняючись також і на подробицях його особистого життя.
Виступив Павло Архипович і з кількома п’єсами, створеними на основі романів — «Хто за? Хто проти?» та «І земля скакала мені навстріч». Письменник активно виступав з критичними і літературознавчими статтями в пресі, а також з доповідями, промовами й інтерв’ю. Ці виступи зібрані в книзі статей, есе і портретів. До неї ввійшла повість-дослідження «Кларнети ніжності», присвячена П. Г. Тичині.
За його сценаріями на Київській кіностудії ім. О. П. Довженка знято художні фільми: «Ракети не повинні злетіти», «Перевірено — мін немає», «Ярослав Мудрий». Широкого розголосу набув роман П. Загребельного «Розгін», який було відзначено Державною премією СРСР, два романи — «Первоміст» і «Смерть у Києві» — відзначені Державною премією УРСР ім. Т. Г. Шевченка. У 1986 році побачив світ новаторський і за змістом, і за художнім втіленням твір «Безслідний Лукас». У 1991 році Павло Загребельний опублікував свій двадцять третій роман — «Тисячолітній Миколай». Творився він три роки.
Його твори високо оцінюються критиками, мають широке читацьке визнання, він один із найпопулярніших сьогодні українських письменників. Друковані масовими тиражами, його книги швидко розходяться, вони постійно виходять в перекладах іншими мовами, зростає і кількість видань творів письменника за рубежем. Твори Павла Загребельного переведені на 23 мови народів світу. Помер Павло Архипович 3 лютого 2009 року і похований у Києві — на Байковому кладовищі.
Дім захищав не лише від
негоди, але й від зла, беріг чистоту людської душі. Тобто сама українська
хатина вже була оберегом. Звичай прикрашати домівки оберегами — походить із
сивої давнини. Наші предки виготовляли їх власноруч із природніх матеріалів.
Обереги захищали оселю від лихого ока, несли добробут, мир, любов та навіть
лікували.
Універсального оберега,
який би зробив все вищеперераховане реальністю – не було. Кожен оберіг мав свою
окрему, важливу функцію. Велике значення мав не лише сам оберіг, але й місце, у
якому його розміщували в хатині.
Вишиті рушники
Вони захищали дім та
всю родину від “лихого ока”. Рушники вішали над святими образами, які колись
були у кожній хаті, над фотокартками рідних — для того, щоб вони оберігали цих
людей від злої долі. Рушники розміщували над вікнами й дверима, бо вишивка на
його кінцях не пускала в дім злих духів.
Особливою силою
наділяються речі, які переходять від покоління до покоління. Досить часто
сімейним оберегом був весільний рушник. Цей сильний та наділений любов’ю оберіг
був й чудовим елементом декору. Неймовірні візерунки, розмаїття кольорів та
витонченість роботи дивували гостей оселі.
Такий звичний елемент
побуту також мав силу оберега. Наші предки користувалися глиняним посудом,
який, як правило, виготовляли власноруч. Не зважаючи на те, що посуд був
простим, в нього вкладали найтепліші думки. Якщо ж посуд купували, то
обов’язково слухали, що він “говорить”. Наприклад горщики, які є символом
життя, розрізняли за тембром: “горщик” — чоловік і “горщиця” — жінка. Щоб у
домі панувала злагода, потрібно мати у господарстві і горщики, і горщиці.
Кожен з нас знає
повір’я, що вдома не варто зберігати надбитий посуд. Таке твердження виникло
тому, що посуд вважали живим. Він, як і людина: народжувався, жив і помирав.
Надщерблений, розбитий глечик чи тарілку прийнято було закопувати в землю.
Підкова у багатьох
народів має одне значення — символ удачі, щастя, достатку і оберіг від злих
сил. Існувало повір’я, що злий дух ходить колами, але дійшовши до того місця,
де підкова розірвана, він змушений повертати назад. Через це й підкову вішали
над всіма місцями в домі, через які може проникнути злий дух: дверима, вікнами,
піччю тощо.
Кріпити підкову над
дверима повинен господар будинку разом з господинею. Потрібно позитивно
налаштуватися, думати про хороше, про успіхи в справах і про таємні бажання. Знайти
підкову – було знаком, що зовсім скоро вам неабияк пощастить.
В кожній українській
хаті, на почесному місці, розміщували образ. Зранку і ввечері до образів
молилися, зверталися через них до Бога. Образи прикрашали вишитими рушниками,
які господині вишивали власноруч. Образи берегли домівку від всього лихого,
несли мир і спокій.
Хорошим оберегом для
житла є дзвін. Він означає захисний купол небес. Дзвін може не тільки відганяти
від будинку зло, але і знищувати біду що вже зайшла в будинок. Ритмічні і
водночас мелодійні удари дзвону символізують час що минає, бій дзвонів
пов’язують з весіллям, перемогою або молитвою.
Українська хата є
невід’ємною частиною культури нашого народу. Вона є втіленням вірувань
українців, укладом їхнього життя та взірцем естетичних вподобань.
За давнім звичаєм, у
традиційній селянській оселі найсвятішим місцем вважався покуть (червоний або
красний кут). Розміщувався він, як правило, по діагоналі від печі й обов’язково
“обличчям до сонця”, тобто на схід. За первісних часів це було місце пращурів.
Пізніше на покуті ставили Дідуха – духа дідів, предків роду, і кутю – ритуальну
страву для померлих душ. Звідси, очевидно, й назва – покуть, тобто місце для
куті; а можливо, від “по куту” (діагональне від печі, яка також виконувала
важливу функціональну й обрядову роль).
Отже, покуть був
своєрідним домашнім вівтарем. Біля нього вивішували писанку, котра мала
оберігати родину од грозових блискавок, пожеж, злих духів. Пізніше, із
запровадженням християнства, тут знайшлося місце для божниці з іконами, а сам
покуть завішували спеціальним рушником, який в народі називали божником.
Колиска (гойдалка,
люля) була ще й родинним символом, виколихувала майбутнє родоводу, зберігала
традиції, материнську цінність і батьківську гордість. Традиційно колиску
виготовляли лише з “чистих”, тобто благородних порід дерев (клена, калини,
ясена, ліщини, горіха та ін.).
Доручали цю шляхетну
справу майстрам висококваліфікованим, з відповідним родинним статусом (не
розлученим, тим, у кого велика й дружна сім’я). Все начиння – бильця, вервечки
– також робилися за окремою технологією і супроводжувалося спеціальними
обрядодіями, – адже колиска мала оберігати немовля від нечистої сили.
Підвішували колиску до
сволока або до стелі на спеціально виготовленому гачку (крюкові). Вона мала
знаходитися біля ліжка. Якщо дитина прокидається, мати тут же приколихувала
немовля, а при потребі й пеленала. За звичаєм, кожна родина користувалася однією
колискою, змінюючи лише попінки, тобто тканину, яку підшивали до основи.
При народженні
немовляти в колиску клали посвячений часник і хліб та деякі інші речі, що
виконували оберегові функції. Якщо подружжя вже не здатне було народжувати
дітей, колиску виносили на горище, де воно зберігалося доти, допоки господарі
мешкали в оселі. Святотатством вважалося нищити, а особливо спалювати її –
“тоді в роду не буде дітей”.
Розповідь про колиску
була б неповною без такого унікального пласта духовної культури, як колискові
пісні. Вже доведено, що саме мелос несе в собі високий заряд магічності: за
допомогою пісень діти швидко засвоюють з молоком матері рідну мову, пісні
розвивають поетичне мислення, музичні здібності і, на думку фахівців, сприяють
швидкому зростанню, позитивно впливають на нервову систему, оберігають немовлят
од злих сил.
Піч в Україні –
споруда з цегли або каменю, призначена для опалення приміщення, випікання хліба
та інших виробів, варіння страв, напоїв та ін.; символ неперервності життя;
персонаж фольклору.
Наші далекі предки
обожнювали вогонь і вважали піч його захисником, адже в ній “жив” вогонь. А
вогонь – то символ сили, життя, чистоти, світла. Домашнє вогнище осмислювалося
як символ неперервності роду, людського життя взагалі. Не випадково схожі слова
“дим“ (одна із назв вогнища) і “дім“ – житло. Піч служила українському
селянинові тричі: для опалення житла і як тепле спальне місце, для приготування
їжі, для випікання хліба. До неї ставилися як до священного предмета, шанували,
тримали в чистоті. Тому піч розмальовували, прикрашали кахлями. При печі, як і
при жінці чи дитині, як і перед образами, не можна лихословити (“Сказав би, та
піч у хаті”).
Стіл у хаті споконвіку
був своєрідним олтарем та жертовником, за яким відбувалися всі обряди сімейного
та календарного циклу.
“Хай буде щедрим ваш
стіл“, – кажуть, бажаючи комусь достатку в домі, бо стіл і дім здавна поняття
нерозривні.
В Україні був такий
звичай: закінчували будівництво хати і першим заносили до неї застелений стіл,
на якому лежав хліб. Ще в праслав’янські часи з’явилася традиція трапезувати за
одним столом на знак взаємного миру та дружби.
На покуть – почесне
місце за столом – невдовзі після народження клали немовля: щоб росло здоровим і
в достатку.
Народився Григорій Сковорода в 1722 році в сім'ї козака Сави Сковороди та його дружини Палажки. Історики досі розходяться в думці, де жила сім'я. Одні стверджують, що вони проживали у райцентрі Чорнухи, інші - селі Харсіки Київської області. Довгий час - близько двохсот років - також не була відома точна дата народження поета. Правда розкрилася, коли дату народження знайшли в листах поета.