Іван Котляревський: Батько нової української літератури





Цікаві факти про українську хустку
7 грудня у світі відзначають День української хустки.
Вона є не тільки елементом вбрання, але і важливим національним оберегом.
Це свято почали відмічати з 2019 року, щоб об'єднати
жінок в усій країні та вшанувати важливі традиції. Хустка з давніх часів була
важливим символом української культурної спадщини. Їх передавали у спадок за
жіночою лінією і оберігали, адже це була сімейна реліквія.
Цікаві факти про українську хустку
1. Хустка завжди вважалась оберегом. Якщо хлопець
збирався у далеку дорогу, дівчина давала йому свою хустку, в знак того, що
чекатиме його.
З нею також пов’язано чимало народних обрядів та
ритуалів. Наприклад, якщо у сім'ї хворіло немовля, його сповивали у мамину
хустку. Якщо думали, що дитину зурочили, її обличчя витирали сподом спідниці
або виворотною стороною ношеної хустки. За традицією, це мало оберігати малюка
від хвороб та злих думок і очей.
2. Хустка була основним головним убором, який жінки
носили протягом цілого року. Влітку носили лляні, ситцеві чи шовкові, а взимку
— вовняні.
3. Після того, як дівчина вийшла заміж, їй було
заборонено з’являтись на людях з непокритою головою, а тим більш — з розпущеним
волоссям. У народі це називали «засвітити волосся». За народними уявленнями
така жінка викликала хвороби, неврожай та пошесті.
Хустки досі не втратили свою актуальність / Фото: Instagram.com/zvychay
Значну роль відігравала хустка під час весілля. Якщо
хлопець мав серйозні наміри щодо дівчини (одружитись з нею), він дарував їй
дорогий подарунок — чоботи, намисто або хустку. Потім нею «покриватимуть»
молоду на весіллі.
Покриття голови молодої - настільки ж важливий ритуал,
як і розплітання коси. Весільний коровай дружби також обов’язково несли на
хустці, а його шматочки роздавали гостям за допомогою маленьких хусточок — не
«голими» руками.
4.Хустка була «індикатором» соціального статусу жінки.
Незаміжні дівчата зазвичай носили вінки або стрічки у волоссі і їм було
необов’язково покривати голову. Якщо ж вони одягали хустку, то зав’язували її вінкоподібно.
Після весілля дівчина обов’язково починала покривати голову.
Відповідно до віку, вони також поділялись за
кольорами. Молоді дівчата обирати світлі, яскраві хустки (також білі), старші
жінки — темні. Вдови були зобов’язані носити чорні головні убори.
5.Також хустка позначала рівень достатку сім'ї. Її
тканина та оздоблення свідчили про те, наскільки заможного чоловіка або придане
мала жінка. Забезпечені панянки носили хустки з натуральної вовни або шовку.
В залежності від віку та
соціального статусу жінок, вони носили різні хустки
6.В залежності від регіону, жінки використовували
різні способи зав’язувати хустки. Наприклад, на Півночі її в’язали під
підборіддям, а кінці зав’язували на маківці. На Київщині кінці хустки обгортали
навколо шиї та зав’язували на потилиці. На території Середнього Подніпров'я
хустку драпірували довкруги голови, але так, щоб залишити відкритим денце
очіпка.
7.Хустки бували фабричними та домотканими. Як правило,
їх виготовляли власноруч або купували у жінок, які вміли це робити. На
верстатах ткали однотонний квадратний відрізок тканини і нав’язували на ньому
тороки. Інколи кінці хусток вишивали однотонними або різнокольоровими нитками —
їх залишали на свята або для урочистих подій.
Сьогодні хустки повертаються в моду. Їх використовують
у своїх колекціях як українські, так і закордонні дизайнери.
З днем української хустки!
Андрій Анатолійович Кокотюха (17.11.1970),
український письменник-белетрист, якого називають засновником українського
готичного детективу.
А. Кокотюха народився у м. Ніжині, в родині
зварювальника і медичної сестри. Рід письменника походить з с. Дорогинка
Ічнянського району Чернігівської області.
Перший художній твір Андрій написав у віці 7 років.
До 12 років читав і писав лише казки.
Працював збиральником меблів, різноробом та муляром
на будівництві. Закінчив факультет журналістики Київського університету ім Т.
Шевченка. У 1994-1998 рр. Кокотюха працював пакувальником книжок. У цей період
він зумів організувати більш ста «гастролей» молодих українських письменників у
сімнадцяти регіонах України.
У 1998 р. звільнився і став працювати журналістом.
У 2011 р. А. Кокотюха у Києві реалізував масштабний
видавницький проект «Україна. Нова епоха. 1991–2011».
Перше оповідання молодого письменника опубліковане у
1987 р.
Повість «Шлюбні ігрища жаб», отримала широке
читацьке визнання та нагороду видавництва «Смолоскип». Завдяки цій публікації
А. Кокотюха відразу став одним з відомих сучасних українських письменників.
Кокотюха - автор книг для дітей: «Андрій Кокотюха
про Луї Буссенара, Томаса Майна Ріда, Миколу Миклухо-Маклая, Рафаеля Сабатіні,
Роберта Луїса Стівенсона», «Полювання на Золотий кубок», «Страшні історії»,
«Мисливці за привидами» (усі – 2008), «Клуб Боягузів», «Колекція гадів» (обидві
– 2009), «Таємниця козацького скарбу», «Таємниця зміїної голови» (2010–12) та
ін.
Письменник пробував себе у жанрах горору (роману
жахів), кримінальної мелодрами, трилера, комедії, соціального гостросюжетного
роману, класичного детективу.
Улюблені жанри письменника – трилер та детектив із
елементами містики й готики. Письменник також є прихильником художньо вигаданої
(«міфологічно-розважальної») складової творів історичної тематики з дотриманням
реконструктивного фактажу.
Дослідник української масової літератури С.
Філоненко називає Кокотюху батьком «українського готичного детективу», хоча сам
автор вважає, що в його текстах присутня швидше неоготика, напряму пов’язана з
актуальними суспільними та соціальними проблемами України, а звернення до
готики та загалом фольклору збігається з традиціями давньої української
літератури.
Від 1998 р. по теперішній час Кокотюха співпрацює з
Національною студією ім. О. Довженка, українськими продакшн-студіями, провідними
українськими телеканалами.
В активі письменника – 10 сценаріїв повнометражних
стрічок та телесеріалів, доведених до стадії готовності. Частина з них
розміщена на сайті «Сценарна майстерня». Спеціалізація – гостросюжетні драми,
історичне кіно, пригодницькі та детективні фільми, бойовики.
2006 р. Кокотюха переміг на конкурсі «Коронація
слова»: Гран-прі та Друга премія за рукописи «Темна вода» і «Зоопарк або Діти
до 16 років».
З 2012 р. Кокотюха - «Золотий письменник України».
«Мисливські усмішки» Остапа Вишні
Немає нічого
кращого, ніж перечитати сильний твір зі шкільної програми в дорослому віці і
переосмислити його головну ідею.
«Мисливські усмішки» — це короткі життєві
розповіді, які показують, що можна сміятись, навіть коли дуже важко. Адже Остап
Вишня писав їх у найстрашніші роки сталінського режиму. В основі кожної історії
— безмежна любов до життя, до рідного краю і народу. Читаючи їх, не перестаєш
дивуватись, як автор проніс цю любов через усі випробування каторги і
тоталітарної системи.
Це класика, яка
вчить нас тому, що на життя можна дивитися з різних перспектив. І кожен сам
обирає для себе — з якої.
Остап Вишня народився 13
листопада 1889 на хуторі Чечва біля
містечка Грунь Зіньківського повіту на Полтавщині в багатодітній (17
дітей) селянській сім’ї.
Закінчив двокласну Заньковецьку школу і Київську
військово-фельдшерську школу.
Працював фельдшером у Київській залізничній лікарні.
За типом світобачення Остап Вишня – лірик. За
життя Остапа Вишні побачило світ понад 100 збірок його творів.
У 1922 – вийшло близько 80 його усмішок і фейлетонів,
а в 1923 – понад 270. У 1924 році було видано 9 збірок, а в 1929 році –
28!
З 1923 по 1930 рік були видані такі збірки – “Діли
небесні”, “Кому веселе, а кому й сумне”, “Літературні усмішки”, “Лицем до
села”. Також було видано цикл збірок “Вишневі усмішки” за різною
тематикою. Це – сільські, кооперативні, кримські, театральні та закордонні.
Його родина сповідувала католицьку віру, проте Пилипа охрестили за православним обрядом. Від раннього дитинства хлопець виховувався в атмосфері культури та шляхетності.
Йому легко давалося навчання, він рано почав виявляти свої численні здібності, зокрема філологічні. Альма-матер майбутнього дипломата Пилипа Орлика — Києво-Могилянська академія. Тут він зміг повною мірою розкрити та відшліфувати власні таланти як оратор, поет, філософ, публіцист та поліглот.
Навчався відмінно, проявив поетичний талант та талант ораторства, цікавився філософією й літературою, добре володів українською, польською, церковнослов’янською, болгарською, італійською та іншими мовами. 1694 року Орлик з відзнакою закінчив академію.
Його вчителем був професор філософії Стефан Яворський. Саме за його рекомендацією молодий Орлик у 1698 р. стає кафедральним писарем Київської митрополії, 1700 р. — писарем Генеральної військової канцелярії, 1706 р. — секретарем канцелярії київського митрополита, а через короткий час був запрошений до гетьманської канцелярії в Батурин.
Входячи до найближчого оточення Івана Мазепи, Орлик належав до числа його повірених («конфідентів»), виконуючи обов’язки особистого секретаря. Через його руки проходило таємне листування гетьмана з Карлом ХІІ, польським королем Станіславом Лещинським, польськими магнатами та російськими можновладцями. Саме тоді Мазепа виношував план масштабної визвольної боротьби проти Петра І.
У 1708 році П. Орлик брав участь у виступі Гетьмана Івана Мазепи проти Петра I. Після Полтавської поразки разом із Мазепою і Карлом ХІІ виїхав у Бендери. За Іваном Мазепою до Бендер пішли близько 50 провідних представників старшини, майже 500 козаків із Гетьманщини та понад 4 тисячі запорожців. Минув лише рік після еміграції, як помер Іван Мазепа. Козаки обрали 5 квітня 1710-го року Пилипа Орлика гетьманом України (у вигнанні). Обрання відбулося в присутності запорожців, генеральної старшини, козацтва, а також османського султана і шведського короля Карла ХІІ.
Свою гетьманську діяльність він розпочав з укладання «Пактів і Конституцій прав і вольностей Війська Запорізького», відомого також як Конституція Пилипа Орлика.
Цей документ — безпрецедентне явище не лише для України, а й, за великим рахунком, для Європи, адже він став однією з перших конституцій. У ньому чітко прописано взаємодію народу та виборної влади, визначено державний устрій, кордони (між Польщею і Росією) та столицю України — Київ.
У конституції впроваджується двопалатний парламент, який нині діє у більшості країн світу. Конституція вперше запропонувала розподіл влади на окремі гілки. Законодавча влада – Генеральна Рада, до якої мали входити генеральна та полкова старшина, представники козацьких полків (генеральні радники) і Запорозької Січі. Генеральна Рада мала скликатися тричі на рік – на Різдво, Великдень та Покрову. Впродовж часу «між сесіями» повноваження Генеральної Ради виконували гетьман і Рада генеральної старшини – вища виконавча влада. Суд за Конституцією мав бути незалежний. Уперше Орлик застосовує поняття «вільний народ», тобто населення конкретної території, яке має самоврядні права. Конституція обмежувала привілеї гетьмана та старшини, вирівнювала козаків у правах, зберігаючи при цьому окремий статус запорожців. Окрім того, передбачала політичну незалежність України від Московії та розбудову незалежної української Церкви.
Продовжуючи справу свого попередника Івана Мазепи, 1710 року гетьман Орлик за підтримки Карла ХІІ, Османської імперії та кримських татар розпочав підготовку до нового масштабного походу проти московського царя. Він вирушив у нього 12 лютого 1711 року з 16-тисячним військом. Українське населення отримало попередньо розіслані універсали із закликами до повстання проти московської влади. Петро І неабияк перелякався, проте і цей виступ зазнав фіаско — зокрема через зраду татарських союзників. Вражений військовою невдачею та втратою підтримки, Орлик повернувся до Бендер.
В 1714 році був із Карлом ХІІ у Молдовському князівстві, а потім разом із ним переїхав до Шведської імперії, де перебував аж до 1720 року. У 1720 році через Німеччину, Чехію, Шлезьк прибув до Речі Посполитої, де пробув до березня 1722 року. З Речі Посполитої виїхав до Османської імперії, де затримався якийсь час у Хотині, потім у Серезі, врешті зупинився в Салоніках та прожив тут до 1738 року.
30 років Гетьман в еміграції намагався привернути увагу світу до проблеми України. До дипломатичної боротьби він залучив і свого сина Григорія (який народився у Батурині 1702 року). До останніх своїх днів великий гетьман невтомно шукав підтримки української державності у володарів Франції, Великої Британії, Ватикану, Саксонії, Прусії, привертав увагу європейських володарів до трагічної долі рідної країни, розділеної між зажерливими сусідами.
Останні роки свого життя наполегливо працював над витворенням широкої антиросійської коаліції, розраховуючи на підтримку Туреччини, а також прихильного до нього Станіслава Лещинського і французького двору. Після 1738 року побувавши якийсь час у Чернівцях, Каушанах та в Букарешті, переїхав до Ясс (колишня столиця Молдовського князівства), де й помер у 1742 році.
Пилип Орлик залишив після себе багато листів і великий рукописний «Діаріуш подорожній» («Щоденник», 1720-1733, частково його видали 1938 року та повністю у 2013 році (видавництво «Темпора»). Написав також поетичні книжки: «Прогностик щасливий», приурочений полковнику Данилу Апостолу (1693), «Алкід Руський», присвячений Івану Мазепі (1695), а на честь полковника Івана Обидовського – «Гіппомен сарматський» (1698). Але насамперед він увійшов в історію як автор «Пактів і Конституцій прав і вольностей Війська Запорізького» – документу великої значущості в історії українського державотворення та для українського народу за долю якого він все життя боровся.
Одна з перших феміністок на Наддніпрянщині,
модниця і любителька українських строїв, авторка нових слів в українській мові,
перекладачка, письменниця і видавчиня — усе це про Олену Пчілку.
Донька Леся Українка
називала її "королевою-матір'ю", але чи тільки у цій іпостасі Олена
Пчілка увійшла в українську історію?яті
Згодом Оксана
Забужко назве Олену Пчілку матір'ю українського націоналізму і
це не буде перебільшенням: за виступи проти більшовиків письменницю
арештовували навіть у 71 рік.
От що б написав
Федір Петруненко, якого в родині Косачів ніжно називали «Ласочка»? Він мріяв
збірку своїх поезій присвятити Ользі Петрівні і навіть присвяту записав:
«Провідній Зорі мого життя». А у нього навіть могили немає…
Можливо, спогади
про Олену Пчілку написав би хтось із тих 35 харківських студентів, які 1901
року вітали «невтомну робітницю на рідній ниві» такими словами: «Ваша 25-літня
праця – це довга та важка дорога, на яку вітри з московщини наносять ріжного
сміття, задуваючи усе гарне, що стрінеться».
Наймолодша Пчілчина
донька Ізидора дуже точно сформулювала причину: «Спогадів, що дали б її
правдивий духовний образ, не дозволять подати до друку. Коли вже не можна
замовчати зовсім, що Олена Пчілка жила на світі (наприклад, у біографії Лесі
Українки), то подається її ім’я з епітетом “буржуазна націоналістка”».
Дослідник Максим Стріха говорить, що Олена Пчілка і Леся Українка — тема, що варта
дуже сильного романіста і яка, як не дивно, досі в українській літературі не
прозвучала з належною силою:
"Насправді це була величезна
близькість і водночас виразний конфлікт матері та дочки, які належали до різних
поколінь, сповідували різні погляди, мали різне уявлення щодо завдань і потреб
українського руху, власне, і мали різний погляд на літературу. Бо ж Леся
Українка, безумовно, як письменниця і набагато потужніша, і набагато значущіша,
і ту межу народництва і модернізму, на якій Олена Пчілка зупинилася, Леся
Українка у своїй драматургії, публіцистиці, в кращих своїх поезіях
перейшла".
Коли у 1929 році
розпочалися сталінські репресії, Олені Пчілці було вже вісімдесят. Не шануючи
віку та здобутків письменниці, її намагалися заарештувати: одного разу в її
квартиру на Татарці у Києві прийшли кадебісти і наказали одягатися та йти з
ними. Олена Пчілка не зробила цього, адже вже не мала сил підвестися з ліжка —
до останнього подиху письменниця була небезпекою для радянської системи.
Померла Олена Пчілка в Києві
4 жовтня 1930-го. Її поховали на Байковому кладовищі поруч із чоловіком,
донькою Лесею та сином Михайлом. Похорон був малолюдний: більшість інтелігенції
остерігалася переслідувань — щоправда, багато науковців на той час уже
опинилися за ґратами, на засланні або в еміграції.
Літературознавець
Ростислав Семків говорив,
що Олена Пчілка довгий час лишалася не до кінця прочитаною і певною мірою
забутою.