Микола Бажан (1904–1983) – український поет, перекладач, культуролог, енциклопедист, філософ, громадський діяч.

З біографії

Микола Бажан народився 9 жовтня 1904 року у місті Кам’янець-Подільський, що на Хмельниччині, в сім’ї військового топографа. 

У родині Бажанів було троє дітей, а Микола був найстаршим. 

В інтерв'ю кореспондентові він згадував: «З дитячих літ мене оточували музика і книги. Ніколи не забуду першого дитячого потрясіння. Роки «столипінщини». Батько вийняв з-під поли томик Тараса Шевченка «Кобзар» – у той час це була заборонена література. Читав нам з матір'ю книгу вголос, а ми всі троє плакали. З раннього дитинства я любив все красиве – парки, будівлі, картини, поля, людей». 

Микола дуже любив слухати, коли йому читали, особливо українські народні казки. Йому не було й чотирьох років, як він цілком самостійно навчився читати. 

У 1910 році батькову військову частину перевели до Умані, і сім'я Бажанів оселилася там надовго. Саме там минули найбільш яскраві роки юнацтва Миколи.

Уманську гімназію, де він вчився, у 1918 році було перетворено в кооперативний технікум. Після його закінчення М. Бажан працював у музеї політосвіти. 

З 1921 року він – студент Київського кооперативного інституту, а потім – інституту зовнішніх відносин. Жодного не закінчив – з 1923 року почав працювати у журналістиці і друкувати свої вірші. 

З 1926 р. жив у Харкові, повернувся до Києва у 1929 р., щоб працювати редактором і сценаристом у кінематографії. Він брав участь у створенні низки фільмів, писав книжку про Олександра Довженка, редагував журнал «Кіно». Разом з колективом письменників працював на щойно побудованій Київській кінофабриці та викладав у кіноінституті. Ця плідна співпраця продовжувалася до 1934 року.

На початку 1935 р. Микола Бажан потрапив у поле зору НКВД. Упродовж всього 1938 р. року він очікував арешту і спав одягненим, бо хотів мати достойний вигляд, якщо за ним прийдуть вночі. У 1939 році на нього вже була заведена справа, у якій йшлося про причетність поета до націоналістичної «терористичної організації». 

Микола Платонович мав опинитися серед тих, кого поглинули Соловки і Колима. Про це згодом йому розповів Микита Хрущов. Він, зокрема, заявив, що тримав у руках список українських «ворогів», у якому значилося і прізвище Бажана. Але сталася визначна подія, яка змінила життя поета. Особисто Сталін відзначив його знаковою на той час нагородою – Орденом Леніна, за переклад українською мовою однієї з величних пам'яток світової літератури – епічної поеми XII століття «Витязь у тигровій шкурі» грузинського поета Шота Руставелі. Після цього енкаведисти закрили справу на Миколу Бажана.

З 1941 по 1943 рік митець редагував фронтову газету «За Радянську Україну», яка видавалася для населення тимчасово окупованих областей, і жодного дня не припиняв своєї роботи як поет та публіцист. Його вірш «Клятва», опублікована в перші тижні війни, – «Не буде, не буде навіки Україна рабою німецьких панів» – знали всі, хто читав українською. Мобілізуюче значення цих афористичних рядків було величезне.

З 1943 по 1948 рік Бажан працював заступником Голови Ради Міністрів УРСР. З 1953 по 1959 – був головою Спілки письменників України. Під час хрущовської відлиги 2 липня 1956 року він порушив перед ЦК КПУ питання про реабілітацію репресованих письменників. 

З 1958 по 1983 рік Бажан – головний і незмінний  редактор Головної редакції «Української радянської енциклопедії». Депутат – у різний час – Верховних Рад СРСР та УРСР, найактивніший учасник багатьох громадських справ та починань, у тому числі – член редколегії «Бібліотеки поета», – він за всіх цих обов'язків та «навантажень» до останнього дня продовжував невтомно й сумлінно працювати як письменник і поет.

Микола Бажан помер 23 листопада 1983 року. 

Існує запис у щоденнику Олеся Гончара, зроблений ним у той день: «Щойно дізнався: не стало Бажана. Боже, яка втрата! Яка обступає самотність». 

Видатного поета і перекладача поховали на Байковому кладовищі в Києві.

Творча спадщина

Перші вірші Миколи Бажана – «Рура-Марш» та «Аеро-марш», були надруковані 1923 року в газеті «Більшовик». Того ж року він познайомився та затоваришував з представниками українського футуризму – Михайлом Семенком та Ґео Шкурупієм й почав публікуватися у «Жовтневому збірнику панфутуристів» під псевдонімами Нік Бажан, Панфутурист, Н. Б. 

Перша збірка поезій М. Бажана під назвою «17-й патруль», у якій відображено події в Україні 1917–1920 років, вийшла у світ у 1926 році. У наступні роки одна за одною були опубліковані книжки віршів та поем: «Різьблена тінь», «Гетто в Умані», «Будівлі», «Гофманова ніч», «Дорога», «Поезії», «П'ять поезій», «Безсмертя», «Батьки й сини», «Ямби» та інші. Вершиною його творчості у той період вважається велика історична поема «Сліпці», два розділи якої були надруковані в журналі «Життя і революція» у 1930–1931 роках. Цей твір залишився незавершеним, подальші два розділи – втрачено. Можливо, під тиском знищувальної критики, звинувачень у націоналізмі, ідеалізмі, хуторянстві та інших «несумісних із життям хворобах і гріхах» Микола Бажан не зважився їх оприлюднити і, побоюючись арешту, спалив рукопис, як це вчинив М. Хвильовий зі своїми «Вальдшнепами».

У роки війни широкої популярності набув цикл поезій Бажана «Клятва» (1941), зокрема однойменний вірш. У 1943 році М. Бажан опублікував книгу «Сталінградський зошит», а у 1944 – «Київські етюди», які були написані на основі його особистих вражень від побаченого, відчутого, пережитого і вистражданого. І сьогодні, через 8 десятиліть після зображених подій, ці вірші поета яскраво відтворюють, що тоді відбувалося: фонтани води над збуреною Волгою, напруга рукопашного бою, страшне видовище зруйнованого Києва, палаючий університет, де «книги, як птиці, на мокрій панелі розпачливо б`ють обгорілим крилом», жах пережитого в очах дітей і жінок. До історико-патріотичних творів М. Бажана тих років належить і поема «Данило Галицький» (1942). Вона, як літопис, кожним своїм гартованим двовіршем була звернута до патріотичної свідомості захисників своєї Вітчизни.

У 1950–1970-х роках М. Бажан друкує збірки поезій: «Італійські зустрічі» (1961), «Чотири розповіді про надію» (1967), «Уманські спогади» (1972), поеми «Політ крізь бурю» (1964), «Нічні роздуми старого майстра» (1976) та літературно-критичні твори: «Дружба народів – дружба літератур» (1954), «Люди, книги, дати» (1962). 

У 1951 році Бажан став академіком АН УССР. Останні 25 років життя він займався в основному видавничою справою. За його ініціативою та під його керівництвом були видані «Українська радянська енциклопедія» у 17 томах (1959–1965) і 12 томах (1977–1985), 6 томів «Історії українського мистецтва» (1966–1968), двотомний «Шевченківський словник» (1978), п’ятитомна Українська Літературна Енциклопедія та інші енциклопедичні видання. Значення цієї праці для розвитку української культури і науки – величезна. На дев’ятий день після смерті поета-енциклопедиста Олесь Гончар зазначив: «На цій ниві, він виказав свою справді могутню творчу енергію, постав в очах народу як незрівнянний організатор науки. Тільки за це саме Україна буде йому вічно вдячна. А хіба це мало?».

Микола Бажан був одним з найталановитіших перекладачів свого часу. Завдяки йому українською мовою побачили світ поеми Шота Руставелі «Витязь у тигровій шкурі» (1937) та Алішера Навої «Фархад і Ширін» (1947), Давида Гурамішвілі «Давитіані» (1949), вірші О. Пушкіна, В. Маяковського, Ю. Словацького, Р. М. Рільке («Сонети до Орфея») тощо, а також оперних лібрето: «Хованщини» М. Мусоргського, «Князь Ігор» О. Бородіна, «Війна і мир» С. Прокоф’єва, «Катерина Ізмайлова» Д. Шостаковича. Відомий поет і письменник Віталій Коротич таким чином висловився про поета «Життя і творчість Бажана – як брила, вмурована у незворушний мур дивного й різноманітного двадцятого століття, – без неї я не можу собі уявити цілого».

 

15 вересня народилася Аґата Крісті — королева детективу, авторка книг про Еркюля Пуаро та міс Марпл.

Життя письменниці часом було не менш захопливим за її детективи:

Аґата Крісті народилася 1890 року в Торкі, Девон. У дитинстві багато читала, а перше оповідання написала ще в юності. Перший детектив — «Таємнича пригода в Стайлзі» — створила під час Першої світової війни.

Під час війни вона працювала медсестрою, а потім у лікарняній аптеці. Саме там отримала знання про отрути й ліки, які згодом дуже знадобилися їй у детективних сюжетах.

А ще Крісті була великою прихильницею археології. Її другий чоловік був археологом, і вона багато років подорожувала з ним Близьким Сходом та брала участь у розкопках. Фактично частину свого життя вона провела між детективами та археологічними експедиціями.

У 1926 році Крісті на 11 днів зникла. Її автомобіль знайшли покинутим, почалися масштабні пошуки, до яких залучили поліцію й добровольців. Згодом письменницю знайшли в готелі в Гаррогейті. Причини цієї історії досі обговорюють, а сама Крісті пізніше майже не розповідала про зникнення.

Крісті була не лише письменницею. Вона створила одну з найвідоміших театральних п'єс — «Мишоловку», яка стала світовим рекордсменом за тривалістю сценічних постановок.

Аґата Крісті була захопленою фотографкою. Фотографувала з юності й навіть працювала фотографкою під час археологічних розкопок.

 

ТОП-7 книг української літератури, які найкраще змальовують українську ментальність

Олександр Довженко “Зачарована Десна”

«Зачарована Десна» (1956) — автобіографічна повість, спогади українського письменника і режисера Олександра Довженка про дитинство в рідному селі на Чернігівщині. Повість вважається гімном річки Десна, рідному чернігівському краю, селянам-трудівникам і сільському способу життя.

Ліна Косенко ” Маруся Чурай”

Темою роману є зображення нещасливого кохання Марусі Чурай і Грицька Бобренка на тлі історичних подій другої половини XVII ст. Основною ідеєю твору дослідники вважають змалювання незнищенності особистості з багатим духовним світом і українського народу, глибока віра в їхню духовну силу.

Михайло Коцюбинський “Дорогою ціною”

«Дорогою ціною» — повість українського письменника Михайла Коцюбинського. Дія відбувається у 1834—1836 роках, коли вже була ліквідована Задунайська Січ і в Україні існувала панщина.

Події відбуваються в той період, коли козацтво було знищене, а селянство українських земель було закріпачене. Волелюбні козаки не хотіли коритися, деякі з них втекли в турецькі землі й заснували там нову Січ. Час від часу туди тікали від невиданих утисків селяни.

Зінаїда Тулуб ” Людолови”

«Людолови» — історичний роман української радянської письменниці Зінаїди Тулуб (1890—1964) у 2-х томах, написаний упродовж 1934—1937 років.

У романі відображено важкий стан поневоленого народу в період кінця XVI — початку XVII століття, у час постійних набігів на українські землі ординців та польсько-шляхетських загарбників.

Ірина Вільде “Сестри Річинські“

Події відбуваються у місті на річці Прут, за назвою Наше вгадується Коломия. У центрі твору — розповідь про родину греко-католицького священика Аркадія Річинського, типового пристосуванця. Після несподіваної смерті батька, що призвела до матеріальної кризи, кожна із п’яти дочок намагається влаштувати свою долю, керуючись особистими уявленнями про моральність і щастя. Відтепер життя осиротілих дочок панотця Річинського Катерини, Зоні, Ольги, Нелі й Слави цілком залежить від обставин.

Марія Матіос ” Майже ніколи не навпаки”

«Майже ніколи не навпаки» (2007) — роман, сімейна сага в новелах, автор якої українська письменниця Марія Матіос. Твір розповідає історію гуцульських родин Чев’юків, Кейванів, Варварчуків від часів Австро-Угорської імперії, Першої світової війни й аж до середини ХХ століття, а також про життєві метання Мариньки Богодухої, Олекси Німого.

Марія Матіос сказала: «Ця книга — про те, на що здатне людське серце, яке вражене любов’ю, ненавистю, бажанням помсти, заздрістю, і на що воно спроможне у часи випробування радістю і печаллю. Коли мене питали, яка головна думка твору, відповідала і такими ж словами підписувала книжки: „Честь понад усе“. 

Олесь Гончар “Собор”

У центрі твору – проблема духовності сучасної людини, а точніше – проблема духовності сучасного українця. Тому вона тісно пов’язана з проблемами батьків і дітей, наступності поколінь, збереження історичної пам’яті та національної гідності, національного нігілізму, відступництва від свого народу. Роман складається з багатьох розділів, у кожному з яких розповідається про одного із героїв. Та всіх їх об’єднує образ собору, який є епіцентром подій, що розгортаються навколо. Його можна назвати головним персонажем роману.

 

 12 серпня день пам'яті Володимира Самійленка - українського поета-лірика, сатирика, драматурга, перекладача (1834-1925).

Чи багатьом відоме це ім'я? Його талантом і мовною культурою захоплювався Іван Франко. Володимир Самійленко був блискучим майстром сатири і гумору. Кращі його сатиричні твори "Ельдорадо", "Як то весело жить на Вкраїні", "Мудрий кравець", "Невдячний кінь". Поезії "Дума-цяця", "Міністерська пісня", "Новий лад" стали яскравими зразками нещадної політичної сатири.

Народився він у Великих Сорочинцях на Полтавщині. Батьком Володимира Самійленка був поміщик Іван Лисевич, а мамою - колишня кріпачка Олександра Самійленко. Початкову освіту майбутній письменник здобув у дяка, потім навчався у Миргородській початковій школі, Полтавській гімназії. Свої перші сатиричні і ліричні вірші він почав писати у старших класах гімназії.

Навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету. Входив до гуртка студентів, які створили "Хрестоматійне товариство", основною метою якого вони бачили розвиток національної свідомості, а тому працю на культурно-освітній ниві визнавали за головне своє завдання. Якийсь час перебував у гуртку "Літературна громада", створеному Лесею Українкою. Зблизився з Іваном Франком, Леонідом Глібовим, Борисом Грінченком, Михайлом Коцюбинським. Належав разом з Іваном Липою, Миколою Міхновським та іними до "Братства Тарасівців".

"Увійшов до літературно-мистецького гуртка "Плеяда". Тут потоваришував із Лесею Українкою, Оленою Пчілкою, Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким. Він плідно працює і друкується у часописах "Зоря", "Дзвінок", "Літературно-науковому віснику". Володимир Самійленко стає знаним в Україні поетом. У 1906 р. Іван Франко з Михайлом Мочульським зібрали друковані й недруковані вірші поета 1884-1906 рр. і видали їх у Львові за його власним прізвищем під заголовком "Україні" з передмовою Франка. Своєю назвою збірка наголошувала на основній творчій темі Самійленка. Все, що він писав, присвячувалося Батьківщину, яку поет безмежно любив.

Протягом 1893-1917 років життя поета було пов’язане з Чернігівщиною. Він працював нотаріусом, хоч і не полишав писати. Перебуваючи у Чернігові відвідував "суботи" у Михайла Коцюбинського, де збиралася місцева творча інтелігенція.

Підтримав Українську революцію 1917-1921 рр., працював у різних Міністерствах УНР. Після приходу більшовиків до Києва був змушений виїхати з міста. У цей час він бідував, намагався заробити на прожиття перекладами. Хворий на саркому, за рік до смерті він перебрався до Києва. Помер 12 серпня 1925 р.

Олена Пчілка

 17 червня виповнюється 177 років від дня народження Олени Пчілки (Ольги Драгоманової-Косач) — видатної української письменниці, публіцистки, етнографині, перекладачки, громадської діячки та матері Лесі Українки.

Усе своє життя вона присвятила розвитку української культури, освіти та національного відродження. Олена Пчілка була однією з перших українських журналісток, організаторкою культурного життя, збирачкою народної творчості та невтомною захисницею української мови.

Її внесок у становлення української національної свідомості важко переоцінити. Своєю працею, талантом і незламною позицією вона залишила глибокий слід в історії України.

Пам’ятаємо і шануємо видатну українку, яка стала символом відданого служіння своєму народові.

Сьогодні — день народження Миколи Гоголя.

 

Микола Гоголь − один із найбільш знаних українців у світі. Щоб бути успішним у той час, він мав писати російською мовою. Однак, у його творах, зокрема, − історія та традиції України. А саме життя письменника залишається одним з найбільш загадкових і містичних.

Ім'я на честь святого Миколая

Микола Гоголь народився у багатодітній родині 1 квітня 1809 року у Великих Сорочинцях. Мати письменника Марія Іванівна вийшла заміж за майже удвічі старшого Василя Гоголя-Яновського. На той момент їй було 14 років. Вона була набожною людиною. Літератори вважають, що саме через це Микола Гоголь став віруючим та наділяв свою творчість фантастикою та містицизмом. Він був третьою дитиною із дванадцяти. Двоє дітей до нього народилися мертвими.

Освячував кімнати після гостей

Гоголь ніколи не був одружений. Не існує чітких версій, чи були у нього якісь зв'язки з жінками. У творчості Миколи Васильовича немає інтимної лірики, немає й згадок про кохання у листах чи спогадах друзів. Натомість коли Гоголь повернувся з Москви до батьківського дому і писав другий том "Мертвих душ", жінки були небажаними гостями у його домі. Після відвідувань котроїсь Гоголь кликав батюшку, щоб освятити кімнати.

В'язав спицями

Гоголь любив рукоділля. Він в'язав спицями шарфи, кроїв своїм сестрам сукні, ткав пояси, шив для себе шийні хустки та сам підшивав сюртуки. Ще в дитинстві, як згадувала його сестра Ольга, він "ходив до бабусі і просив вовни, на зразок гарусу, щоб виткати поясок: він на гребінці ткав пояски", а пізніше письменника можна було застати за вишиванням і в'язанням.

А ще Микола Васильович любив готувати. Часто пригощав друзів галушками та варениками. Крім того, варив напій із козячого молока з додаванням рому, який називав гоголем-моґелем.

Боявся грози і знепритомніти

У Гоголя було багато фобій: він боявся грози і знепритомніти, бути похованим заживо і смерті. Через це Микола Гоголь міг частину ночі проводити на дивані, не лягаючи у ліжко. Літературний критик Павло Анненков розповідав, що письменник усю ніч не спав, а під ранок "розправляв своє ліжко для того, щоб наша служниця, яка прибирала кімнати, не запідозрила про капризування мешканця свого".

Заповіт

За сім років до смерті Гоголь попереджав, щоб його поховали тільки у випадку явних ознак розкладання тіла. У своєму заповіті він написав: "... тіла мого не ховати до тих пір, поки не з'являться явні ознаки розкладання. Згадую про це тому, що вже під час самої хвороби находили на мене хвилини життєвого оніміння, серце і пульс переставали битися ... Будучи в житті своєму свідком багатьох сумних подій від нашої нерозумної квапливості у всіх справах, навіть і в такому, як поховання, я говорю про це тут на самому початку мого заповіту, в надії, що, може бути, посмертний голос мій нагадає взагалі про обачність ".

Серед причин смерті Миколи Гоголя – добровільне позбавлення себе їжі. Письменник помер 21 лютого 1852 року. Йому було 42 роки.

 

25 лютого виповнюється 155 років від дня народження Лесі Українки — видатної поетеси, драматургині, перекладачки, публіцистки, однієї з найяскравіших постатей української та європейської культури кінця ХІХ — початку ХХ століття. 

Її ім’я стало символом незламності духу, інтелектуальної сили й безкомпромісної любові до України.

Майбутня письменниця народилася 25 лютого 1871 року в місті Новоград-Волинський (нині — Звягель) у родині, що належала до кола української інтелігенції. Справжнє ім’я — Лариса Петрівна Косач. Її мати — письменниця й громадська діячка Олена Пчілка, батько — відомий юрист і меценат Петро Косач. У родині завжди панував культ українського слова, історії, фольклору, що сформувало світогляд майбутньої поетеси. З дитинства Леся Українка виявляла виняткові здібності до мов і літератури. Вона володіла кількома європейськими мовами, перекладала твори Гомера, Гейне, Шекспіра, Гюго. Уже в дев’ять років написала перший вірш, а в тринадцять — уперше опублікувала поезію під псевдонімом Леся Українка, який став її літературним ім’ям і громадянською позицією. Життя геніальної письменниці було позначене тяжкою хворобою — туберкульозом кісток, що переслідував її з дитинства. Проте фізичні страждання не зламали її волі. Навпаки, тема боротьби, внутрішньої свободи й гідності була провідною в творчості. Вірш «Contra spem spero!» став своєрідним життєвим кредо поетеси — закликом не втрачати надії навіть у найскладніші часи. Творча спадщина Лесі Українки надзвичайно бага­тогранна. Вона є авторкою поетичних збірок «На кри­лах пісень», «Думи і мрії», «Відгуки», численних поем і драматичних творів. Особливе місце в українській літе­ратурі посідає драма-феєрія «Лісова пісня» — глибокий філософський твір про гармонію людини й природи, свободу особистості та ціну зради власній сутності. Образ Мавки став одним із найпоетичніших символів української культури. Серед інших знакових драм — «Бояриня», «Кассандра», «Оргія», у яких письменниця порушує теми національної неволі, відповідальності ін­телігенції, конфлікту між особистою правдою і владою. Творчість «дочки Прометея», як називали її сучасники, вирізняється інтелектуальною глибиною, модерністським мисленням, філософською наснагою. Леся Українка була однією з перших, хто впевнено ввів українську літературу в контекст світової культури. Іван Франко влучно охрестив поетесу «єдиним мужчиною в українському письменстві» за силу духу. Вона активно долучалася до громадського життя, підтримувала визвольні ідеї, співпрацювала з українськими культурними колами в Києві, Львові, Чернівцях. Її творчість формувалася в добу національного пробудження, коли українське слово зазнавало утисків, а сама ідентичність потребувала захисту. У цьому контексті постать Лесі Українки стала уособленням духовного спротиву. Поетеса пішла з життя 1 серпня 1913 року в грузинському місті Сурамі, але її слово живе й сьогодні, твори перекладені багатьма мовами світу, а ім’я носять вулиці, школи, театри, культурні установи. Пам’ятники Лесі Українці встановлені в різних містах нашої країни та за кордоном. 155-та річниця з дня народження Лесі Українки — це не лише нагода згадати про її літературну спадщину, а й можливість осмислити її значення для сучасності. У час випробувань для України її слова звучать особливо актуально. Вони навчають мужності, відповідальності, вірності своїм переконанням і любові до Батьківщини. 

Леся Українка залишила нам приклад того, як сила духу може перемагати обставини, а слово — ставати зброєю. Її життя і творчість доводять: справжня культура народжується там, де є гідність, свобода і віра в майбутнє. Саме тому її ім’я й сьогодні залишається одним із моральних орієнтирів українського суспільства.

 

Немає мужності другої,

Як не боятися життя.

П.Г. Тичина

  Цьогоріч 23 січня виповнилося 135 років з дня народження Павла Тичини, українського поета, перекладача, публіциста, громадського та державного діяча. Павло Григорович народився у 1891 році в селі Піски Чернігівської губернії. 1907-1913 рр. – студент Чернігівської духовної семінарії. Після закінчення семінарії вступив до Київського комерційного інституту, але не закінчив його. Одночасно працював редактором газети «Рада», технічним секретарем редакції журналу «Світло» (1913-1914 рр.), помічником хормейстера в театрі М. Садовського (1916-1917 рр.). У 1917 році став членом редколегії газети «Рада».

 Великий вплив на поета-початківця мала зустріч з українським письменником Михайлом Коцюбинським, літературні суботи якого він регулярно відвідував і саме на них він почав читати свої вірші. Михайло Коцюбинський був першим, хто помітив талант юнака. У 1912 році в першому номері журналу «Літературно-науковий вісник» уперше надруковано вірш Павла Тичини «Ви знаєте, як липа шелестить». У 1918 році закінчив першу свою книгу поезій «Сонячні кларнети» (фактично вийшла в 1919). У 1920 році виходять його збірки «Замість сонетів і октав», «Плуг». У 1923 році поет переїздить до Харкова, стає членом редколегії щомісячника «Червоний шлях», входить до літературної організації «Гарт», а з 1927 року – до ВАПЛІТЕ («Вільна академія пролетарської літератури»). Наступного року виходить збірка «Вітер з України».

 У добу тоталітаризму поетові довелося вибирати між життям і поезією. Це був час жорстоких страждань та душевних зламів. У віршах Павла Григоровича Тичини починає з’являтися суміш нещирості й напіввимушеності. За оптимістичними картинами радянської дійсності, що постають з його поезій, стоїть великий біль справжнього митця. До передвоєнних збірок поета належать: «Чернігів» (1931 р.), «Партія веде» (1934 р.), «Чуття єдиної родини» (1938 р.), «Сталь і ніжність» (1941 р.). Під час Другої світової війни поет перебуває в евакуації в Уфі. Найбільшим здобутком цих часів є поема «Похорон друга». Найфундаментальнішим твором Павла Тичини була симфонія «Сковорода», яку він писав майже протягом усього життя.

  Павло Григорович був дійсним членом Академії наук України (1929 р.). Павло Тичина писав не тільки вірші, а був і перекладачем: досконало володів болгарською, вірменською, французькою і турецькою мовами.

  Він був однією із найважливіших постатей української поезії ХХ століття, а збірку «Соняшні кларнети», до якої увійшли вірші 1914–1918 років, можна вважати епохальним явищем в українській літературі ХХ століття; чимало слів уже сказано про новаторство поетичної форми й неповторний стиль ранньої поезії П.Тичини, тож не помножуватимемо їх. Лише пригадаймо, що в 1920 році були видані не менш знакові збірки «Плуг» і Замість сонетів і октав», які принесли поетові ще більшу популярність і світове визнання.

У збірці поет розповідає про події революції та поразку національно-визвольних змагань, модифікуючи структуру античної трагедії.

  У своїй літературній діяльності Павло Тичина виявив себе одним із найосвіченіших українських письменників, чия ерудиція охоплювала суміжні з літературою види мистецтва – музику і живопис. Художня спадщина поета має велику цінність, залишаючись в золотому фонді нашої культури. Але є у Павла Тичини твори, що написані на вимогу часу чи під тиском обставин, коли поет був змушений йти на поступки жорсткому тоталітарному режиму.

Помер Павло Григорович Тичина 16 вересня 1967 року.

  Павло Тичина увійшов в історію літератури, як співець природи, любові і краси. Його поезії вічні, вони тісно пов’язані з долею України і народу. Павло Григорович через природні образи майстерно зумів передати події в державі. Його твори ніколи не втратять актуальності.

 

 

Народився Борис Дмитрович Грінченко 9 грудня 1863 року на хуторі Вільховий Яр Харківської губернії (тепер Сумська область), в родині збіднілих дрібнопомісних дворян.

З 1874 по 1879 рік Борис Грінченко навчається у Харківському реальному училищі, де зближується з народницькими гуртками. За поширення заборонених царським урядом видань його заарештовують і кілька місяців тримають в ув’язненні.

Після звільнення Борису Дмитровичу довелося залишити навчання і самому почати заробляти на прожиття

Здобута самоосвіта дозволила Б.Грінченку скласти іспити на звання народного вчителя при Харківському університеті.

З 1881 року починається інтенсивна літературна діяльність. Багато пише, регулярно друкуються в журналах та альманахах.

Виходять у світ його поетичні збірки «Пісні Василя Чайченка» (1884 р.), «Під сільською стріхою» (1886 р.), «Під хмарним небом» (1893 р.), «Пісні та думи»(1895 р.),«Хвилини» (1903р.).

З 1894 року Борис Дмитрович працює в Чернігівському губернському земстві.

За час роботи у земстві Б.Грінченко пише дилогію «Серед темної ночі» (1901 р.), і «Під тихими вербами» (1902 р.), публікує п’єси «Лісні зорі» (1897 р.), «Нахмарило» (1897 р.), «Степовий гість» (1898 р.), «Серед бурі» (1899 р.), «На громадській роботі» (1901 р.).

Б.Грінченко був людиною надзвичайно працелюбною. Будучи справжнім патріотом видає «Етнографічні матеріали, зібрані в Чернігівській і сусідніх з нею губерніях» у трьох томах (1895—1899 рр.), «З вуст народу» (1900 р.), «Література українського фольклору (1777—1900)» (1901 р.).

У 1902 році письменник перебирається до Києва. Тут разом з дружиною Марією Загірною він трудиться над укладанням вершинної своєї праці — чотиритомного «Словаря української мови» (1907—1909рр.). Цю визначну роботу було відзначено академічною премією.

Підірване задавненим туберкульозом здоров’я письменника (наслідки харківського ув’язнення) не витримало такого напруженого, безперервного ритму. Останньою краплею його життєвого випробування стала смерть дочки Насті та її малорічного сина. Різке загострення хвороби змусило письменника вирушити на лікування до Італії. 6 травня 1910 року Грінченко помер в м. Оскендалетті. Поховано Б.Грінченка в Києві, на Байковому кладовищі.

Словник української мови за редакцією Б.Д.Грінченка являє собою цінну лексикографічну пам'ятку. Цей двомовний — українсько-російський — словник (у своїй основі перекладного типу) має до 68 тисяч реєстрових слів і є першим в українській лексикографії великим зібранням лексичних фондів української мови з перекладом включених до нього слів на російську мову (значно рідше — з тлумаченням значення слова російською мовою) і здебільшого з відповідним українським ілюстративним текстом до кожного з поданих значень слова. В реєстрі словника представлена лексика як літературної мови XIX ст. і фольклору, так і більшості українських діалектів. Словник досить широко подає українську фразеологію, часто з поясненням її походження.

Словник української мови за редакцією Б.Д.Грінченка становить зведення праці багатьох кореспондентів журналу «Киевская старина», кваліфікований добір матеріалів з творів художньої літератури та численних фольклорних джерел з частковим використанням попередніх словників такого ж типу і з значним доповненням записами діалектного і фольклорного матеріалу, зробленими самим редактором Словника. У редакторській передмові Б.Д.Грінченко подає огляд попередніх лексикографічних праць на Україні і докладно висвітлює історію збирання, систематизації і редагування матеріалів цього Словника. Словнику Б.Д.Грінченка, як відомо, була присуджена Російською Академією наук друга премія М.І.Костомарова «за лучший малорусский словарь».

 

 3 грудня відзначаємо 303 роки від дня народження Григорія Сковороди – видатного українського філософа, богослова, поета, педагога.

Мислитель і гуманіст жив три століття тому. Був освіченим і талановитим, проте не шукав слави, кар"єри чи багатства, не поступався цінностями заради вигоди. Вів аскетичний спосіб життя, міркував і писав про пізнання, життя в гармонії, суспільно корисну працю. Сковороді вдалося сформулювати ідеї та створити тексти, що захоплюють серця й розуми людей, які живуть через століття після нього. Григорія Савича без перебільшення можна назвати національним філософом – для поколінь українців він залишається цікавим, актуальним і навіть близьким. Григорій Сковорода народився 22 листопада (3 грудня) 1722 року у містечку Чорнухи Лубенського полку на сучасній Полтавщині. Його батько був козаком, який у мирний час тримав шинок та продавав вино. У Чорнухах Сковорода здобув початкову освіту в місцевого дяка. Після цього у 1734 році стає студентом Києво-Могилянської академії, де навчався з перервами близько десяти років.

Г. Сковорода охоче навчався в академії і, завдяки своїм здібностям, робив великі успіхи в науках. В академії він здобув ґрунтовні знання з мов – грецької, латинської, польської, староєврейської, німецької. Це дало йому можливість читати в оригіналі твори античних філософів, поетів, а також книги мислителів, письменників, учених епохи Відродження і нового часу, що були в академічній бібліотеці.

Зі своїм обдаруванням і здібностями Сковорода міг би зробити блискучу духовну кар’єру, але вона його зовсім не приваблювала. Він не хотів іти в ченці, збільшувати ряди церковників, до яких завжди мав велику відразу. Тому Григорій Савич залишає академію, не закінчивши її повного курсу, і в січні 1754 р. за рекомендацією митрополита Т. Щербацького стає в с. Ковраї домашнім учителем у поміщика Степана Томари, навчаючи та виховуючи його сина Василя.

В коврайський період починається поетична творчість Сковороди. Десь 1757-1758 рр. він пише знаменитий вірш «De libertate», в якому оспівує героїчних борців за народну волю.

У 1759 році Сковорода переїздить до Харкова, де в 1759-1760 навчальному році викладає в місцевому колегіумі поетику. В колегіумі про Сковороду йшла слава як про талановитого поета, відомого вченого і оратора. Тому після закінчення навчального року єпископ намагався схилити його до чернецтва, але Сковорода відмовився. Відчувши незадоволення єпископа, Г. С. Сковорода залишив колегіум і поселився в одного з своїх приятелів на околиці Білгорода (с. Стариці).

Через рік йог знову запрошують на педагогічну роботу в Харківський колегіум. Цьому значною мірою сприяла його зустріч там з небожем свого знайомого, учнем колегіуму Михайлом Ковалинським, що потім став його другом і біографом. Заради свого вихованця Г. Сковорода погодився викладати в колегіумі синтаксис і грецьку мову.

З приходом на посаду нового білгородського єпископа посилюється вороже ставлення до Сковороди з боку чернецтва і деяких викладачів колегіуму. Тому після закінчення 1763/1764 навчального року Григорій Савич змушений був залишити колегіум. Влітку 1764 року він разом з М. Ковалинським поїхав до Києва, де був йому наставником та «истолкователем истории места, нравов и древних обычаев».

Після недовгого перебування в Києві Сковорода повернувся на Слобожанщину. У ці роки він жив переважно в Харкові у своїх друзів та знайомих. З листів 1765/1766 року видно що Сковорода віддався філософським роздумам про людину, і її духовний світ. Його найбільше цікавило те, що стосується винятково вдосконалення душі.

Обдумуючи філософські проблеми і форми їх розкриття, Сковорода в цей час пише чимало художніх творів.

В 1768 році, коли при Харківському колегіумі були відкриті додаткові класи для дітей дворян, губернатор Є. Щербинін запросив Сковороду викладати тут катехизис і Григорій Савич погодився.

Зміст і форма лекцій Сковороди викликала занепокоєння начальства колегіуму. В 1769 р. Сковорода остаточно залишає Харківський колегіум і вже більше не займає жодної офіційної посади.

З цього часу і до самої смерті Сковорода-мандрівний філософ, народний вчитель-просвітитель. У сірій селянській свиті, з торбиною за плечима, з палицею і книгою в руці він пішки мандрував від села до села. У 1770 році Сковорода їздив до Києва, де пробув близько трьох місяців, живучи у Китаївській пустині (під Києвом), ігуменом якої був його родич І. Звіряка. 1771 -1772 роки філософ провів здебільшого в місті Острозьку. Протягом весни 1772 року він створив чотири діалоги. Вже у цих творах були сформульовані й обґрунтовані головні засади світогляду українського мислителя.

Про подальші події життя філософа можна говорити переважно на основі листування, розповідей самого Сковороди та його знайомих. Взимку 1773 року він живе у Бабаях під Харковом. Тут же він завершує деякі свої твори, розпочаті у минулому році, веде бесіди, розвиває свої філософськи погляди. В першій половині 1774 року, живучи в Бабаях, Сковорода, написав ще п`ятнадцять байок. Вони склали збірку «Басні харьковскія», яку автор подарував своєму другові П. Панкову.

У жовтні 1782 року Сковорода мешкав уже в Гусинці, але почував себе трохи втомленим від довгої подорожі, на яку пішов майже рік. Живучи у 1783 році у Бурлуці і Бабаях, Сковорода створює діалог «Брань архістратіга Міхаїла со Сатаною о сьом : легко быть благим», в якому різко викриває найбільше зло тогочасного суспільства-«среблолюбіє», прагнення багатства. У 1788-1789 рр. Сковородва перебуває у Гусинці, а потім у Бурлуці. В цей період він наполегливо працює над останнім твором – «Діалог. Имя ему – Потоп зміин», в якому остаточно утверджує свою концепцію «двох натур» та вчення про три світи.

У 1790 році він живе у Бурлуці і перекладає «Книжечку Плутархову о спокойствіи души», яку дарує Я. Донцю-Захаржевському. Восени 1790 року філософ перебрався в с. Іванівку, що належала його приятелю А. І. Ковалевському. Тут він складає реєстр своїх творів як оригінальних, так і перекладних, і 26 вересня 1790 р. надсилає з листом Ковалинському.

У наступні два роки (1791 – 1792) Сковорода знову живе в Гусинці. Тут він пише лист-присвяту до «Потопу зміиного», адресовану М. Ковалинському. Хворіє, скаржиться на старечу неміч. Відчуваючи вагу літ і наближення кінця, Григорій Савич вирішив улітку 1794 року відвідати свого друга і учня М. Ковалинського, який залишив Петербург і жив тепер у селі Хотетові (Орловщина), де пробув місяць. Ковалинський просив його залишитись, але він не погодився і вирішив повернутися в Україну.

Переборюючи втому і хвороби, Сковорода прибув в село Іванівку. Тут 9 листопада 1794 року і скінчив свій життєвий шлях. «Перед кончиною завещал предать его погребению на возвышенном месте близ рощи и гумна и следующую, сделанную им себе надпись написать:

«Мір ловил меня, но не поймал».

Цей афоризм узагальнює зміст і характер незвичайного життя Сковороди. «Метою цього життя, - пише акад. Д. І. Багалій, - було не віддалення, не відірваність від життя та вищих людських інтересів, а, навпаки, активна напружена робота мозку та чуття над виробленням нових форм людського існування на ґрунті істини, правди та щастя людського».

З цікавих фактів про Г. Сковороду. Філософ знав щонайменше сім мов: латину, старогрецьку, староєврейську, польську, німецьку, італійську та угорську. А також умів грати на шести музичних інструментах: скрипці, флейті, бандурі, органі, гуслях і цитрі. Філософ не був лояльним до церковної та світської ієрархії, відкидав будь-який примус, не любив церковних ритуалів, віддаючи перевагу особистій духовній свободі.

Григорій Савич Сковорода увійшов в історію духовної культури нашої країни як прогресивний самобутній філософ та визначний письменник, котрий підсумував кращі досягнення української культури другої половини ХVIII ст.

Заслуги Сковороди як філософа і письменника в тому, що він порушував важливі соціальні проблеми, проклав шлях прогресивним ідейним течіям свого часу. Його глибокий гуманізм і демократизм, щире вболівання за долю трудящої людини, ненависть до деспотизну і гноблення, обстоювання ним свободи і соціальної справедливості знайшли продовження у творчості багатьох письменників наступних поколінь. У його поетичних і філософських творах зустрічаємо чимало релігійних образів і картин, яким він надавав нового звучання, нового змісту. Прогресивні ідеї Сковороди не втратили свого значення і сьогодні, зокрема ідеї про боротьбу між добром і злом.

«Сковородинство» було також надзвичайно важливим складником українського національного Відродження початку XX століття. Українське «необароко» 1920-х років було інспіроване значною мірою саме ідеями Сковороди.

Нині в Україні діє Меморіальний музей Григорія Сковороди, що розташований у будинку колишнього колегіуму у Переяславі Бориспільського району Київської області, де у 1750—1751 рр. Сковорода читав лекції з поетики.

6 травня 2022 року під дах музею влучила російська ракета, виникла пожежа. Вигоріло 280 квадратних метрів, втім зовнішні стіни будівлі уціліли. Попри значні руйнування будівлі, реставратори вважають, що будівлю можна відбудувати.