ФАТАЛЬНЕ КОХАННЯ ВЕЛИКОГО КОБЗАРЯ

Ім’я Ликери Полусмак відоме історикам та знавцям літератури, її згадують як останнє кохання Тараса Шевченка. Саме їй він присвячував вірші, дарував подарунки. З нею він хотів провести решту життя в Україні. Драматичний розрив і смерть поета принесли жінці похмуру славу.

Ликера або ж за повним ім’ям – Глікерія Полусмак народилася у 1842 році в селі Липів Ріг, Ніжинського повіту на Чернігівщині. Була кріпачкою місцевого поміщика Миколи Макарова, одного зі знайомих Шевченка. Можливо, саме під впливом шевченкових поезій, які засуджували кріпацтво, той звільнив Ликеру. Вона продовжувала працювати, але вже як наймичка. Могла мати вибір, що робити і як жити.

Саме нові можливості стали і спокусою, і випробуванням для дівчини. Неосвічена, хоч й кмітлива, вона мала недобру вдачу. За свідченнями тих, хто її знали, вона була схильна до лінощів, брехала, була ласа до грошей. Хоча вміла добре шити й вишивати білизну.

Після повернення із заслання Тарас Шевченко поспішав надолужити втрачене. Як у творчості, так і в житті. Особливо, турбувала відсутність родини, власного дому. Після всіх випробувань, його очікування були дуже прості – одружитись та побудувати хату в Україні.

Статків, крім творчих, в Кобзаря було небагато. В якості нареченої він шукав собі просту дівчину. Саме так він зупинив свій вибір на Ликерії Полусмак. Дівчина працювала наймичкою у знайомих Шевченка. Вперше він її побачив на дачі, де мешкали Олександра Куліш, дружина друга Тараса Шевченка – Пантелеймона Куліша, із родичами.

Сучасники описували Ликеру як молоду, свіжу дівчину, трохи грубу і не дуже вродливу, але своєрідно привабливу. З чудовим русявим волоссям та карими очима. Особливо, виділяла її постава – гордовита та впевнена.

Даремно Олександра Куліш намагалась застерегти Шевченка щодо Ликери, щоб зберегти його почуття. Поет не зважав на вади своєї обраниці, міцно заплющивши на них очі.

Шевченко ідеалізував простий люд. Як у творах, так і в житті. На всі закиди в нього була готова відповідь: всі моральні вади від неволі, а воля і достаток змінять дівчину на краще. А щоб показати серйозність свого ставлення, то взявся за освіту своєї судженої. Його першим подарунком нареченій став хрестик та буквар («Граматка» від Пантелеймона Куліша).

Коли Ликера отримала ці дарунки, то вони їй не сподобались. Вона хотіла знати, скільки коштує хрестик, а коли переконалась, що той не золотий, недбало відкинула. Коли Шевченко приніс їй букет польових квітів, то вони опинились на землі під ґанком. Він хотів її підняти до свого рівня, але дівчина не розуміла значення його подарунків.

Їй було 19 років, а йому 46. В очах Ликери наречений виглядав старим, скупим, хіба що схожим на полупанка. Вона не розуміла пристрасті Кобзаря до народних традицій та культури. Їй кортіло стати «панною». Бодай, хоч як дружина поета.

Всі знайомі та друзі Шевченка, які знали характер нареченої, були розгублені. Надто різними людьми були Тарас і Ликера. Бажаючи кращого, вони мимоволі підливали масла у вогонь. Тарас не хотів чути жодних порад і далі ідеалізував свою обраницю. Заради неї він пустився берега. Дарував коштовні подарунки: модний одяг, взуття, ювелірні прикраси. Якщо вона не сприймала його подарунки зі змістом, то хоч дорогі речі мали показати його кохання.

Наречена подарунки приймала, але під вінець не поспішала. Весь час перекладала відповідальність за своє рішення то на колишнього пана, то на самого Тараса. Тим часом, Кобзар був налаштований зіграти весілля восени після Покрови.

Про Ликеру писав він своєму свояку, який мав допомогти з хатою над Дніпром. Радив купити вже готову хату та надіслав план перебудови.

План, зовсім фаховий, зробив сам Шевченко сам. Згодився талант художника. Ґанок мав виходити на Дніпро, як і світлиця з великими ампіровими вікнами. Ізольована від інших кімнат власна майстерня мала найбільше вікно. Були і спальня, і кухня. Все було добре продумане.

Крім креслень, Шевченко малював моделі для Ликериних костюмів. Особисто їх замовляв у модних салонах. Не шкодував грошей на найдорожчий матеріал на сукні, на спідниці. Лише одного дня, 3 вересня 1860 року, він витратив більше 180 карбованців на капелюшки, черевики, панчохи і таке інше. Щоб наречена почувалась господинею і привчалась до порядку, зробив для неї записну книжечку з рубриками прибутків і видатків. Сам їх вписував, показуючи їй, як це треба робити. Ликера, плутаючи та з помилками, вписувала туди нібито свої, а фактично ж Тарасові видатки.

Щоб дівчина не соромилась своєї неграмотності, Тарас вирішив подбати про її освіту – найняв приватного вчителя. Найняв для неї квартиру. Єдине в чому був непохитний: жодної прислуги – його майбутня дружина має цінувати святу працю. Але колишню кріпачку обурювала ця «скупість старого». Вона не розуміла, чому це так принципово для Тараса.

Весілля так і не сталось. Після всіх капризів та скандалів, останню крапку поставила Ликера. Завітавши до неї не в звичну годину, Тарас застав її в обіймах найнятого вчителя. Він був розгніваний обманом, а Ликера дорікала йому: «Хіба ж би я за тебе, такого «старого та поганого» пішла, коли б не подарунки, та не те, щоб панією бути».

Їхнє знайомство тривало лише близько ста днів. Після розриву Кобзар вимагав, щоб Ликера повернула йому всі подарунки. Йому було не шкода грошей – йому була огидна безчесність нареченої. Хотів також, щоб та повернула присвячені їй вірші та листи.

Обман коханої позбавив поета останньої надії про омріяний дім та сім’ю. Можливо, саме це загострило його хвороби. Тарас Шевченко помер 10 березня 1861 року.

Ликера пізніше вийшла заміж за перукаря Яковлєва. Жила з чоловіком у Царському Селі під Петербургом. Шлюб не був щасливим – чоловік пиячив, але вона народила шестеро дітей. Коли ті виросли, а чоловік помер у 1904 році, вона стала навідуватися в Канів, а згодом і зовсім переїхала.

У книзі народних відгуків, що лежала в Шевченковій світлиці на Чернечій горі, перед портретом Кобзаря, власноручний запис Ликери промовистий: «13 мая 1905 року приїхала твоя Ликера, твоя люба, мій друже... Подивись на мене, як я каюсь».

Віку вона доживала в Канівській богадільні. Там 4 (17) лютого 1917 року й зупинилося її серце. Ликеру Полусмак поховали недалеко від Чернечої гори.

_________________

За матеріалами з відкритих джерел

На фото: Тарас Шевченко, 1860 рік

Ликера Полусмак, фото ймовірно

1860-1870-х років.

Іван Котляревський: Батько нової української літератури

 Іван Котляревський: Батько нової української літератури

Іван Котляревський — це ім’я, з якого почалася нова ера української культури. Він перетворив мову народу на літературний скарб, а свою творчість — на фундамент, на якому виросла сучасна українська література. Його творчість викликала посмішку, зачаровувала і змушувала замислитися. Але за кожним його словом стояла глибока любов до України.

Революція у слові.

Коли Котляревський написав «Енеїду», він не просто створив пародію на класичну поему Вергілія. Він переніс античних героїв у українську реальність, зробив їх козаками й оспівав у гумористичному, але щирому стилі. Це була революція: українська мова, яка довгий час вважалася лише розмовною, раптом зазвучала в літературі.

Його «Енеїда» стала святом народної культури, де звучали живі голоси українців, їхній гумор, віра і мудрість. Ця поема показала, що українська мова має не лише силу, а й безмежну красу.

Україна в його душі.

Для Котляревського Україна була серцем його творчості. У його творах оживають звичаї, пісні, традиції, які він майстерно вплітав у свої тексти. Він прагнув, щоб українці побачили себе, своє багатство і велич у літературі.

Котляревський вірив, що через мову можна зберегти народ, а через гумор і сатиру — відкрити очі на важливе. Його творчість стала способом зберегти ідентичність, навіть у складних умовах тиску імперій.

Останні роки і прощання.

Останні роки життя Котляревського були тихими, але він не припиняв працювати. Він помер 10 листопада 1838 року в Полтаві. Його смерть стала великою втратою для української культури, але його спадок живе і сьогодні.

Іван Котляревський залишив цей світ, знаючи, що його слово стало частиною душі українського народу.

Спадок Котляревського.

Його твори — це не просто література. Це пам’ятник українському народу, його мові, культурі й духу. Котляревський показав, що українська мова здатна бути літературною, а народна творчість — основою великого мистецтва.

Його приклад надихає і сьогодні. Він довів, що навіть у найскладніші часи можна зберегти свою культуру і зробити її джерелом гордості. Іван Котляревський — це не просто письменник. Це людина, яка розпочала нову епоху, зробила українське слово вічним і показала, що мова народу — це його душа.

7 грудня у світі відзначають День української хустки. Вона є не тільки елементом вбрання, але і важливим національним оберегом.

 

Цікаві факти про українську хустку

7 грудня у світі відзначають День української хустки. Вона є не тільки елементом вбрання, але і важливим національним оберегом.

Це свято почали відмічати з 2019 року, щоб об'єднати жінок в усій країні та вшанувати важливі традиції. Хустка з давніх часів була важливим символом української культурної спадщини. Їх передавали у спадок за жіночою лінією і оберігали, адже це була сімейна реліквія.

Цікаві факти про українську хустку

1. Хустка завжди вважалась оберегом. Якщо хлопець збирався у далеку дорогу, дівчина давала йому свою хустку, в знак того, що чекатиме його.

З нею також пов’язано чимало народних обрядів та ритуалів. Наприклад, якщо у сім'ї хворіло немовля, його сповивали у мамину хустку. Якщо думали, що дитину зурочили, її обличчя витирали сподом спідниці або виворотною стороною ношеної хустки. За традицією, це мало оберігати малюка від хвороб та злих думок і очей.

2. Хустка була основним головним убором, який жінки носили протягом цілого року. Влітку носили лляні, ситцеві чи шовкові, а взимку — вовняні.

3. Після того, як дівчина вийшла заміж, їй було заборонено з’являтись на людях з непокритою головою, а тим більш — з розпущеним волоссям. У народі це називали «засвітити волосся». За народними уявленнями така жінка викликала хвороби, неврожай та пошесті.

Хустки досі не втратили свою актуальність / Фото: Instagram.com/zvychay

Значну роль відігравала хустка під час весілля. Якщо хлопець мав серйозні наміри щодо дівчини (одружитись з нею), він дарував їй дорогий подарунок — чоботи, намисто або хустку. Потім нею «покриватимуть» молоду на весіллі.

Покриття голови молодої - настільки ж важливий ритуал, як і розплітання коси. Весільний коровай дружби також обов’язково несли на хустці, а його шматочки роздавали гостям за допомогою маленьких хусточок — не «голими» руками.

4.Хустка була «індикатором» соціального статусу жінки. Незаміжні дівчата зазвичай носили вінки або стрічки у волоссі і їм було необов’язково покривати голову. Якщо ж вони одягали хустку, то зав’язували її вінкоподібно. Після весілля дівчина обов’язково починала покривати голову.

Відповідно до віку, вони також поділялись за кольорами. Молоді дівчата обирати світлі, яскраві хустки (також білі), старші жінки — темні. Вдови були зобов’язані носити чорні головні убори.

5.Також хустка позначала рівень достатку сім'ї. Її тканина та оздоблення свідчили про те, наскільки заможного чоловіка або придане мала жінка. Забезпечені панянки носили хустки з натуральної вовни або шовку.

В залежності від віку та соціального статусу жінок, вони носили різні хустки

6.В залежності від регіону, жінки використовували різні способи зав’язувати хустки. Наприклад, на Півночі її в’язали під підборіддям, а кінці зав’язували на маківці. На Київщині кінці хустки обгортали навколо шиї та зав’язували на потилиці. На території Середнього Подніпров'я хустку драпірували довкруги голови, але так, щоб залишити відкритим денце очіпка.

7.Хустки бували фабричними та домотканими. Як правило, їх виготовляли власноруч або купували у жінок, які вміли це робити. На верстатах ткали однотонний квадратний відрізок тканини і нав’язували на ньому тороки. Інколи кінці хусток вишивали однотонними або різнокольоровими нитками — їх залишали на свята або для урочистих подій.

Сьогодні хустки повертаються в моду. Їх використовують у своїх колекціях як українські, так і закордонні дизайнери.

З днем української хустки!

Андрій Анатолійович Кокотюха - український письменник-белетрист

 

Андрій Анатолійович Кокотюха (17.11.1970), український письменник-белетрист, якого називають засновником українського готичного детективу.

А. Кокотюха народився у м. Ніжині, в родині зварювальника і медичної сестри. Рід письменника походить з с. Дорогинка Ічнянського району Чернігівської області.

Перший художній твір Андрій написав у віці 7 років. До 12 років читав і писав лише казки.

Працював збиральником меблів, різноробом та муляром на будівництві. Закінчив факультет журналістики Київського університету ім Т. Шевченка. У 1994-1998 рр. Кокотюха працював пакувальником книжок. У цей період він зумів організувати більш ста «гастролей» молодих українських письменників у сімнадцяти регіонах України.

У 1998 р. звільнився і став працювати журналістом.

У 2011 р. А. Кокотюха у Києві реалізував масштабний видавницький проект «Україна. Нова епоха. 1991–2011».

Перше оповідання молодого письменника опубліковане у 1987 р.

Повість «Шлюбні ігрища жаб», отримала широке читацьке визнання та нагороду видавництва «Смолоскип». Завдяки цій публікації А. Кокотюха відразу став одним з відомих сучасних українських письменників.

Творчий доробок автора - «Повернення сентиментального гангстера», «Нейтральна територія», «Ментовский місто», «відпрацювати материал», «Мама, донька, бандюган», «Кримінальна Україна», «Любити живих» (у співавторстві з Максимом Розумним) , «Повз змія», «Таємниці і загадки України», «Резонансні справи МВС» (у співавторстві з Костянтином Стогнієм), «Шукачі скарбів», «Юля» (автор-упорядник), «Темна вода», «Зоопарк або Діти до 16 років», «Легенда про безголового», «Чужі скелети», «Пророчиця», «Рік пригод» та ін.

Кокотюха - автор книг для дітей: «Андрій Кокотюха про Луї Буссенара, Томаса Майна Ріда, Миколу Миклухо-Маклая, Рафаеля Сабатіні, Роберта Луїса Стівенсона», «Полювання на Золотий кубок», «Страшні історії», «Мисливці за привидами» (усі – 2008), «Клуб Боягузів», «Колекція гадів» (обидві – 2009), «Таємниця козацького скарбу», «Таємниця зміїної голови» (2010–12) та ін.

Письменник пробував себе у жанрах горору (роману жахів), кримінальної мелодрами, трилера, комедії, соціального гостросюжетного роману, класичного детективу.

Улюблені жанри письменника – трилер та детектив із елементами містики й готики. Письменник також є прихильником художньо вигаданої («міфологічно-розважальної») складової творів історичної тематики з дотриманням реконструктивного фактажу.

Дослідник української масової літератури С. Філоненко називає Кокотюху батьком «українського готичного детективу», хоча сам автор вважає, що в його текстах присутня швидше неоготика, напряму пов’язана з актуальними суспільними та соціальними проблемами України, а звернення до готики та загалом фольклору збігається з традиціями давньої української літератури.

Від 1998 р. по теперішній час Кокотюха співпрацює з Національною студією ім. О. Довженка, українськими продакшн-студіями, провідними українськими телеканалами.

В активі письменника – 10 сценаріїв повнометражних стрічок та телесеріалів, доведених до стадії готовності. Частина з них розміщена на сайті «Сценарна майстерня». Спеціалізація – гостросюжетні драми, історичне кіно, пригодницькі та детективні фільми, бойовики.

2006 р. Кокотюха переміг на конкурсі «Коронація слова»: Гран-прі та Друга премія за рукописи «Темна вода» і «Зоопарк або Діти до 16 років».

З 2012 р. Кокотюха - «Золотий письменник України».

 

14 листопада, 112 років тому на Київщині народився Андрій Малишко - український поет, перекладач (1912-1970).

 

14 листопада, 112 років тому на Київщині народився Андрій Малишко - український поет, перекладач (1912-1970).

Його "Пісня про рушник" (Рідна мати моя) перекладена на 90 мов світу.

Андрія Самійлович Малишко народився 14 листопада 1912 року в місті Обухів на Київщині. Андрій Самійлович походив з козацького роду. Андрій був наймолодшою, тобто одинадцятою дитиною в сім’ї. Звичайно, великій родині виживати у скрутні часи було нелегко, тому батько займався чоботарським ремеслом, а під час посухи їхав до Таврії на заробітки. Змалку мама хлопчика співала йому пісні по вечорах. І так йому той спів запав у душу, що малий Андрій вже тоді захотів пов'язати своє життя з творчістю.

Навчався Андрій у селі де народився, в трудовій школі (1920-1927 рр.). Проявляв себе як старанний учень та по закінченні вступив до медичного технікуму. Не дивлячись на те що навчання його не було напряму пов’язане з творчістю, Андрій мав до нього великий потяг, що і стало вирішальним при виборі вищого навчального закладу. Хлопець вступив до Київського інституту народної освіти (зараз Київський національний університет ім. Т. Шевченка) та обрав для себе літературний факультет.

За п’ять років, між 1935 – 1940 роками, Андрій Малишко сумлінно працював на ниві літератури, і як результат було опубліковано декілька його збірників, серед яких: «Батьківщина» написана у 1936 році, «Лірика» та «З життя книги» побачили світ у 1938 р., вже через рік було видано збірку «Народження синів», а також у 1940 р. «Березань» та інші. Паралельно поет працював над створенням поем «Трипілля», «Кармалюк», «Думка про козака Данила».

Андрій Самійлович Малишко – одна з найяскравіших зірок в українській літературі ХХ століття. Поет могутнього ліричного обдарування. Людина рідкісного душевного багатства, полум’яного темпераменту, шаленого темпу життя. Автор близько 50 поетичних збірок. Його ім’я давно вже вписане червоними літерами в історію української культури, а «Пісня про рушник», «Пісня про вчительку», «Моя стежина», «Київський вальс», «Ми підем, де трави похилі» та інші поезії, покладені на музику, збагатили золотий фонд української пісні, уквітчали сучасну літературу й стали візитівкою українців у світі. Пісні на тексти Малишка композиторів Г. Майбороди, О. Білаша та ін. здобули всенародне визнання: «Київський вальс», «Пісня про вчительку», «Пісня про рушник», «Рідна мати моя», «Моя стежина» та багато ін.

«Мисливські усмішки» Остапа Вишні

 

Радимо почитати

«Мисливські усмішки» Остапа Вишні

Немає нічого кращого, ніж перечитати сильний твір зі шкільної програми в дорослому віці і переосмислити його головну ідею.

 «Мисливські усмішки» — це короткі життєві розповіді, які показують, що можна сміятись, навіть коли дуже важко. Адже Остап Вишня писав їх у найстрашніші роки сталінського режиму. В основі кожної історії — безмежна любов до життя, до рідного краю і народу. Читаючи їх, не перестаєш дивуватись, як автор проніс цю любов через усі випробування каторги і тоталітарної системи.

Це класика, яка вчить нас тому, що на життя можна дивитися з різних перспектив. І кожен сам обирає для себе — з якої.

Остап Вишня народився 13 листопада 1889 на хуторі Чечва біля містечка Грунь Зіньківського повіту на Полтавщині в багатодітній (17 дітей) селянській сім’ї.

Закінчив двокласну Заньковецьку школу і Київську військово-фельдшерську школу.

Працював фельдшером у Київській залізничній лікарні.

За типом світобачення Остап Вишня – лірик. За життя Остапа Вишні побачило світ понад 100 збірок його творів. 

У 1922 – вийшло близько 80 його усмішок і фейлетонів, а в 1923 – понад 270.  У 1924 році було видано 9 збірок, а в 1929 році – 28!

З 1923 по 1930 рік були видані такі збірки – “Діли небесні”, “Кому веселе, а кому й сумне”, “Літературні усмішки”, “Лицем до села”.  Також було видано  цикл збірок “Вишневі усмішки” за різною тематикою. Це – сільські, кооперативні, кримські, театральні та закордонні.

 

Пилип Орлик – український політичний, державний і військовий діяч, Генеральний писар, Гетьман Війська Запорозького

 

Пилип Орлик – український політичний, державний і військовий діяч, Генеральний писар, Гетьман Війська Запорозького у вигнанні (1710-1742), автор однієї з перших у Європі конституцій, поет, публіцист – народився 11 (21) жовтня 1672 на території нинішньої Білорусі в сім’ї родовитої литовської шляхти чеського походження — Орликів.

Його родина сповідувала католицьку віру, проте Пилипа охрестили за православним обрядом. Від раннього дитинства хлопець виховувався в атмосфері культури та шляхетності.

Йому легко давалося навчання, він рано почав виявляти свої численні здібності, зокрема філологічні. Альма-матер майбутнього дипломата Пилипа Орлика — Києво-Могилянська академія. Тут він зміг повною мірою розкрити та відшліфувати власні таланти як оратор, поет, філософ, публіцист та поліглот.

Навчався відмінно, проявив поетичний талант та талант ораторства, цікавився філософією й літературою, добре володів українською, польською, церковнослов’янською, болгарською, італійською та іншими мовами. 1694 року Орлик з відзнакою закінчив академію.

Його вчителем був професор філософії Стефан Яворський. Саме за його рекомендацією молодий Орлик у 1698 р. стає кафедральним писарем Київської митрополії, 1700 р. — писарем Генеральної військової канцелярії, 1706 р. — секретарем канцелярії київського митрополита, а через короткий час був запрошений до гетьманської канцелярії в Батурин.

Входячи до найближчого оточення Івана Мазепи, Орлик належав до числа його повірених («конфідентів»), виконуючи обов’язки особистого секретаря. Через його руки проходило таємне листування гетьмана з Карлом ХІІ, польським королем Станіславом Лещинським, польськими магнатами та російськими можновладцями. Саме тоді Мазепа виношував план масштабної визвольної боротьби проти Петра І.

У 1708 році П. Орлик брав участь у виступі Гетьмана Івана Мазепи проти Петра I. Після Полтавської поразки разом із Мазепою і Карлом ХІІ виїхав у Бендери. За Іваном Мазепою до Бендер пішли близько 50 провідних представників старшини, майже 500 козаків із Гетьманщини та понад 4 тисячі запорожців. Минув лише рік після еміграції, як помер Іван Мазепа. Козаки обрали 5 квітня 1710-го року Пилипа Орлика гетьманом України (у вигнанні). Обрання відбулося в присутності запорожців, генеральної старшини, козацтва, а також османського султана і шведського короля Карла ХІІ.

         Свою гетьманську діяльність він розпочав з укладання «Пактів і Конституцій прав і вольностей Війська Запорізького», відомого також як Конституція Пилипа Орлика.

Цей документ — безпрецедентне явище не лише для України, а й, за великим  рахунком, для Європи, адже він став однією з перших конституцій. У ньому чітко прописано взаємодію народу та виборної влади, визначено державний устрій, кордони (між Польщею і Росією) та столицю України — Київ.

У конституції впроваджується двопалатний парламент, який нині діє у більшості країн світу. Конституція вперше запропонувала розподіл влади на окремі гілки. Законодавча влада – Генеральна Рада, до якої мали входити генеральна та полкова старшина, представники козацьких полків (генеральні радники) і Запорозької Січі. Генеральна Рада мала скликатися тричі на рік – на Різдво, Великдень та Покрову. Впродовж часу «між сесіями» повноваження Генеральної Ради виконували гетьман і Рада генеральної старшини – вища виконавча влада. Суд за Конституцією мав бути незалежний. Уперше Орлик застосовує поняття «вільний народ», тобто населення конкретної території, яке має самоврядні права. Конституція обмежувала привілеї гетьмана та старшини, вирівнювала козаків у правах, зберігаючи при цьому окремий статус запорожців. Окрім того, передбачала політичну незалежність України від Московії та розбудову незалежної української Церкви.

Продовжуючи справу свого попередника Івана Мазепи, 1710 року гетьман Орлик за підтримки Карла ХІІ, Османської імперії та кримських татар розпочав підготовку до нового масштабного походу проти московського царя. Він вирушив у нього 12 лютого 1711 року з 16-тисячним військом. Українське населення отримало попередньо розіслані універсали із закликами до повстання проти московської влади. Петро І неабияк перелякався, проте і цей виступ зазнав фіаско — зокрема через зраду татарських союзників. Вражений військовою невдачею та втратою підтримки, Орлик повернувся до Бендер.

В 1714 році був із Карлом ХІІ у Молдовському князівстві, а потім разом із ним переїхав до Шведської імперії, де перебував аж до 1720 року. У 1720 році через Німеччину, Чехію, Шлезьк прибув до Речі Посполитої, де пробув до березня 1722 року. З Речі Посполитої виїхав до Османської імперії, де затримався якийсь час у Хотині, потім у Серезі, врешті зупинився в Салоніках та прожив тут до 1738 року.

30 років Гетьман в еміграції намагався привернути увагу світу до проблеми України. До дипломатичної боротьби він залучив і свого сина Григорія (який народився у Батурині 1702 року). До останніх своїх днів великий гетьман невтомно шукав підтримки української державності у володарів Франції, Великої Британії, Ватикану, Саксонії, Прусії, привертав увагу європейських володарів до трагічної долі рідної країни, розділеної між зажерливими сусідами.

Останні роки свого життя наполегливо працював над витворенням широкої антиросійської коаліції, розраховуючи на підтримку Туреччини, а також прихильного до нього Станіслава Лещинського і французького двору. Після 1738 року побувавши якийсь час у Чернівцях, Каушанах та в Букарешті, переїхав до Ясс (колишня столиця Молдовського князівства), де й помер у 1742 році.

Пилип Орлик залишив після себе багато листів і великий рукописний «Діаріуш подорожній» («Щоденник», 1720-1733, частково його видали 1938 року та повністю у 2013 році (видавництво «Темпора»). Написав також поетичні книжки: «Прогностик щасливий», приурочений полковнику Данилу Апостолу (1693), «Алкід Руський», присвячений Івану Мазепі (1695), а на честь полковника Івана Обидовського – «Гіппомен сарматський» (1698). Але насамперед він увійшов в історію як автор «Пактів і Конституцій прав і вольностей Війська Запорізького» – документу великої значущості в історії українського державотворення та для українського народу за долю якого він все життя боровся.

 

Донька Івана Франка- Анна

 

«Українська письменниця, мемуаристка, публіцистка. Донька Івана Франка» – так скупо Анну (у заміжжі Ключко) представляє Вікіпедія. Та єдина донька корифея української літератури була цікавою й потужною особистістю.

Найважливіший твір, над яким трудилась понад 20 років, – «Іван Франко і його родина. Спомини». Анна писала й нариси та есе про Україну, автобіографічні оповідання.

Вона успадкувала від батька талант оповідачки, її твори вражали щирістю й відвертістю. Через націоналістичні погляди, активну громадську позицію, участь у культурно-просвітницькій діяльності Комітету Українців Канади її ім’я стало проскрибованим у підсовєтській Україні. Анна не знайшла раю на чужині, залишила його в рідній Україні, яку зберегла у серці до останнього подиху. Померла вона 24 квітня 1988 року.

У дитинстві Анна була жвавою і веселою дівчинкою. Вона народилась 9 серпня 1892 року, четвертою після братів Андрія, Петра й Тараса. Удома ж зазвичай лагідно кликали Гандзею. В її пам’яті назавжди залишилися ті щасливі миті, коли родина була разом, мама варила варення, батько розповідав казки, носив її “на коркошах”, діти бешкетували, а у вільний час усією сім’єю бродили лісом, купалися у ставках та річках або ішли до театру.

Проте сімейна ідилія тривала недовго. На початку 1897 року Іван Франко на кілька місяців втратив зір і вимушений був тижнями знаходитись у темній кімнаті. Хвороба батька стала важким випробуванням для родини. Письменник одужав. Однак після недуги та суспільної атаки на нього за статті “Дещо про себе самого” та “Поет зради” тяжко захворіла мати, почалися перші нервові розлади в її психіці.

Найщасливішими вважала шкільні роки Анна. Її віддали до приватної школи для дівчат ім. Т. Шевченка, яка була українською не тільки за назвою, а й за змістом. А вчителями були постаті далеко не пересічні.

Закінчивши після школи вчительську семінарію, Анна працювала в кредитному товаристві, відвідувала курси медсестер. І, як могла, допомагала батькові, адже паралізовані руки робили його безпомічним у побуті. Ще намагалася оберігати його від нападів матері, які після раптової смерти старшого сина Андрія, стали особливо нестерпними. «Її зумовлена хворобою ненависть до мене переходила всякі межі, – писала Анна. – І в розпуці я бачила, що мені дома життя немає і єдиний рятунок – вирватися з цього страшного життя». Коли у 1914 році тітка Олександра запросила небогу в гості, Анна погодилась.

Батько провів доньку лише до кордону. Там вони бачилися востаннє. Спершу Анна мешкала біля Білої Церкви, а з початком Першої світової перебралася до Києва, де працювала сестрою милосердя в госпіталі. Й багато листувалася з батьком. Ці листи сповнені болем розлуки, тугою за втраченим родинним гніздом як для Анни, так і для немічного Франка, що почувався сиротою при живій рідні: старші сини були на фронті, а дружина – в лікарні для душевно хворих

У столиці Анна долучилася до допомоги українським арештантам, Володимир Винниченко запросив її на роботу в одне з міністерств, обрала МВС. Входила до складу ревізійних органів Українського центрального Галицько-Буковинського комітету допомоги жертвам війни при УЦР, провадила курси української мови для вояків та неграмотних громадян і громадянок. Також відвідувала вечірні лекції у Київському університеті, її часто бачили на маніфестаціях, мітингах на підтримку соборности та незалежности України.

У січні 1919 року Анна виїхала до Берліна з місією Червоного Хреста, щоб допомагати українським полоненим. У санітарному поїзді познайомилась з Петром Ключком, лікарем-фтизіятром, і невдовзі вони побралися. Якийсь час подружжя мешкало у Німеччині, а згодом повернулося в Закарпаття, що входило тоді до складу Чехословаччини. Там Анна з Петром прожили майже 20 років, до 1939-го. Це була гарна родина. Анна часто їздила до Львова провідувати матір, була на відкритті пам’ятника на могилі батька у 1933-му.

Їхнє життя у Закарпатті можна назвати подвижницьким. Анна у спогадах «Одіссея мого життя» описує, з якими труднощами стикнулися. У селі Довге, де вони жили, люди більше довіряли знахарям, аніж лікарям, не щепили дітей, ті часто хворіли й помирали від інфекцій. Петро працював і вдень, і вночі. Анна допомагала чоловікові, хоча це й було непросто.

Коли у 1938-1939 роках формувалася Закарпатська Україна під проводом Волошина, Петрові пропонували очолити одне із міністерств, але він відмовився. А далі були події 1939 року, коли за одну ніч їх заарештували за просвітницьку діяльність. Жінку відпустили, а Петра відправили у концтабір Нерадьґаза.

Після цього Анна ж змушена була виїхати до Відня. Пізніше туди прибув потяг з полоненими, серед яких був і Петро. Подружжя осіло у Відні, потім перебралося до Зальцбурґа. Та у 1945 році Петра арештувала вже совєтська влада нібито за співпрацю з нацистами. Його дружина навіть Сталінові писала, щоб чоловіка звільнили. Й лише на хвилі святкування ювілею Івана Франка у 1946-му Петра відпустили. Та після тортур, з підірваним здоров’ям прожив він лише два роки. Після смерти чоловіка Анна з синами еміґрувала до Канади.

Там продовжувала працювати в шпиталях, брала активну участь в суспільно-культурному житті української еміґрантської спільноти: виступала на конференціях, публікувалась у діяспорних виданнях. Для совєтів вона була затятою націоналісткою. На столітній ювілей Івана Франка у 1956 році в Україну спецслужби її не пустили. Того ж року у Торонто видано книгу «Іван Франко і його родина. Спомини», де поет постає як «живий чоловік»: ніжний і суворий, радісний і сумний, безжурний і заклопотаний, здоровий і хворий, у дні звершень і сумнівів, на вістрі перемог й на дні поразок.

Анна тужила за Україною. Вона змогла здійснити свою давню мрію навесні 1967-го, побувала у Києві, Каневі, Херсоні, Харкові, Одесі, Львові і ще багатьох містах. З трепетом ступила й на поріг рідної хати, що була вже музеєм. У листопаді 1971 року відвідала Україну вдруге. Приїхала попрощатися з хворим братом Тарасом, наймолодшого Петра, замордували більшовики ще під час Другої світової. Привезла для музею ще кілька цінних експонатів. Як могла, підтримувала наших дисидентів, надсилала посилки Іванові Світличному і його дружині Надії, родині брата Петра.

Анна писала у листі до Марії Кіх, тодішньої директорки музею Франка, щоб після смерти її прах поховали поруч із могилою матері в Україні. Але ця її мрія так і не здійснилася…