7 грудня у світі відзначають День української хустки. Вона є не тільки елементом вбрання, але і важливим національним оберегом.

 

Цікаві факти про українську хустку

7 грудня у світі відзначають День української хустки. Вона є не тільки елементом вбрання, але і важливим національним оберегом.

Це свято почали відмічати з 2019 року, щоб об'єднати жінок в усій країні та вшанувати важливі традиції. Хустка з давніх часів була важливим символом української культурної спадщини. Їх передавали у спадок за жіночою лінією і оберігали, адже це була сімейна реліквія.

Цікаві факти про українську хустку

1. Хустка завжди вважалась оберегом. Якщо хлопець збирався у далеку дорогу, дівчина давала йому свою хустку, в знак того, що чекатиме його.

З нею також пов’язано чимало народних обрядів та ритуалів. Наприклад, якщо у сім'ї хворіло немовля, його сповивали у мамину хустку. Якщо думали, що дитину зурочили, її обличчя витирали сподом спідниці або виворотною стороною ношеної хустки. За традицією, це мало оберігати малюка від хвороб та злих думок і очей.

2. Хустка була основним головним убором, який жінки носили протягом цілого року. Влітку носили лляні, ситцеві чи шовкові, а взимку — вовняні.

3. Після того, як дівчина вийшла заміж, їй було заборонено з’являтись на людях з непокритою головою, а тим більш — з розпущеним волоссям. У народі це називали «засвітити волосся». За народними уявленнями така жінка викликала хвороби, неврожай та пошесті.

Хустки досі не втратили свою актуальність / Фото: Instagram.com/zvychay

Значну роль відігравала хустка під час весілля. Якщо хлопець мав серйозні наміри щодо дівчини (одружитись з нею), він дарував їй дорогий подарунок — чоботи, намисто або хустку. Потім нею «покриватимуть» молоду на весіллі.

Покриття голови молодої - настільки ж важливий ритуал, як і розплітання коси. Весільний коровай дружби також обов’язково несли на хустці, а його шматочки роздавали гостям за допомогою маленьких хусточок — не «голими» руками.

4.Хустка була «індикатором» соціального статусу жінки. Незаміжні дівчата зазвичай носили вінки або стрічки у волоссі і їм було необов’язково покривати голову. Якщо ж вони одягали хустку, то зав’язували її вінкоподібно. Після весілля дівчина обов’язково починала покривати голову.

Відповідно до віку, вони також поділялись за кольорами. Молоді дівчата обирати світлі, яскраві хустки (також білі), старші жінки — темні. Вдови були зобов’язані носити чорні головні убори.

5.Також хустка позначала рівень достатку сім'ї. Її тканина та оздоблення свідчили про те, наскільки заможного чоловіка або придане мала жінка. Забезпечені панянки носили хустки з натуральної вовни або шовку.

В залежності від віку та соціального статусу жінок, вони носили різні хустки

6.В залежності від регіону, жінки використовували різні способи зав’язувати хустки. Наприклад, на Півночі її в’язали під підборіддям, а кінці зав’язували на маківці. На Київщині кінці хустки обгортали навколо шиї та зав’язували на потилиці. На території Середнього Подніпров'я хустку драпірували довкруги голови, але так, щоб залишити відкритим денце очіпка.

7.Хустки бували фабричними та домотканими. Як правило, їх виготовляли власноруч або купували у жінок, які вміли це робити. На верстатах ткали однотонний квадратний відрізок тканини і нав’язували на ньому тороки. Інколи кінці хусток вишивали однотонними або різнокольоровими нитками — їх залишали на свята або для урочистих подій.

Сьогодні хустки повертаються в моду. Їх використовують у своїх колекціях як українські, так і закордонні дизайнери.

З днем української хустки!

Андрій Анатолійович Кокотюха - український письменник-белетрист

 

Андрій Анатолійович Кокотюха (17.11.1970), український письменник-белетрист, якого називають засновником українського готичного детективу.

А. Кокотюха народився у м. Ніжині, в родині зварювальника і медичної сестри. Рід письменника походить з с. Дорогинка Ічнянського району Чернігівської області.

Перший художній твір Андрій написав у віці 7 років. До 12 років читав і писав лише казки.

Працював збиральником меблів, різноробом та муляром на будівництві. Закінчив факультет журналістики Київського університету ім Т. Шевченка. У 1994-1998 рр. Кокотюха працював пакувальником книжок. У цей період він зумів організувати більш ста «гастролей» молодих українських письменників у сімнадцяти регіонах України.

У 1998 р. звільнився і став працювати журналістом.

У 2011 р. А. Кокотюха у Києві реалізував масштабний видавницький проект «Україна. Нова епоха. 1991–2011».

Перше оповідання молодого письменника опубліковане у 1987 р.

Повість «Шлюбні ігрища жаб», отримала широке читацьке визнання та нагороду видавництва «Смолоскип». Завдяки цій публікації А. Кокотюха відразу став одним з відомих сучасних українських письменників.

Творчий доробок автора - «Повернення сентиментального гангстера», «Нейтральна територія», «Ментовский місто», «відпрацювати материал», «Мама, донька, бандюган», «Кримінальна Україна», «Любити живих» (у співавторстві з Максимом Розумним) , «Повз змія», «Таємниці і загадки України», «Резонансні справи МВС» (у співавторстві з Костянтином Стогнієм), «Шукачі скарбів», «Юля» (автор-упорядник), «Темна вода», «Зоопарк або Діти до 16 років», «Легенда про безголового», «Чужі скелети», «Пророчиця», «Рік пригод» та ін.

Кокотюха - автор книг для дітей: «Андрій Кокотюха про Луї Буссенара, Томаса Майна Ріда, Миколу Миклухо-Маклая, Рафаеля Сабатіні, Роберта Луїса Стівенсона», «Полювання на Золотий кубок», «Страшні історії», «Мисливці за привидами» (усі – 2008), «Клуб Боягузів», «Колекція гадів» (обидві – 2009), «Таємниця козацького скарбу», «Таємниця зміїної голови» (2010–12) та ін.

Письменник пробував себе у жанрах горору (роману жахів), кримінальної мелодрами, трилера, комедії, соціального гостросюжетного роману, класичного детективу.

Улюблені жанри письменника – трилер та детектив із елементами містики й готики. Письменник також є прихильником художньо вигаданої («міфологічно-розважальної») складової творів історичної тематики з дотриманням реконструктивного фактажу.

Дослідник української масової літератури С. Філоненко називає Кокотюху батьком «українського готичного детективу», хоча сам автор вважає, що в його текстах присутня швидше неоготика, напряму пов’язана з актуальними суспільними та соціальними проблемами України, а звернення до готики та загалом фольклору збігається з традиціями давньої української літератури.

Від 1998 р. по теперішній час Кокотюха співпрацює з Національною студією ім. О. Довженка, українськими продакшн-студіями, провідними українськими телеканалами.

В активі письменника – 10 сценаріїв повнометражних стрічок та телесеріалів, доведених до стадії готовності. Частина з них розміщена на сайті «Сценарна майстерня». Спеціалізація – гостросюжетні драми, історичне кіно, пригодницькі та детективні фільми, бойовики.

2006 р. Кокотюха переміг на конкурсі «Коронація слова»: Гран-прі та Друга премія за рукописи «Темна вода» і «Зоопарк або Діти до 16 років».

З 2012 р. Кокотюха - «Золотий письменник України».

 

14 листопада, 112 років тому на Київщині народився Андрій Малишко - український поет, перекладач (1912-1970).

 

14 листопада, 112 років тому на Київщині народився Андрій Малишко - український поет, перекладач (1912-1970).

Його "Пісня про рушник" (Рідна мати моя) перекладена на 90 мов світу.

Андрія Самійлович Малишко народився 14 листопада 1912 року в місті Обухів на Київщині. Андрій Самійлович походив з козацького роду. Андрій був наймолодшою, тобто одинадцятою дитиною в сім’ї. Звичайно, великій родині виживати у скрутні часи було нелегко, тому батько займався чоботарським ремеслом, а під час посухи їхав до Таврії на заробітки. Змалку мама хлопчика співала йому пісні по вечорах. І так йому той спів запав у душу, що малий Андрій вже тоді захотів пов'язати своє життя з творчістю.

Навчався Андрій у селі де народився, в трудовій школі (1920-1927 рр.). Проявляв себе як старанний учень та по закінченні вступив до медичного технікуму. Не дивлячись на те що навчання його не було напряму пов’язане з творчістю, Андрій мав до нього великий потяг, що і стало вирішальним при виборі вищого навчального закладу. Хлопець вступив до Київського інституту народної освіти (зараз Київський національний університет ім. Т. Шевченка) та обрав для себе літературний факультет.

За п’ять років, між 1935 – 1940 роками, Андрій Малишко сумлінно працював на ниві літератури, і як результат було опубліковано декілька його збірників, серед яких: «Батьківщина» написана у 1936 році, «Лірика» та «З життя книги» побачили світ у 1938 р., вже через рік було видано збірку «Народження синів», а також у 1940 р. «Березань» та інші. Паралельно поет працював над створенням поем «Трипілля», «Кармалюк», «Думка про козака Данила».

Андрій Самійлович Малишко – одна з найяскравіших зірок в українській літературі ХХ століття. Поет могутнього ліричного обдарування. Людина рідкісного душевного багатства, полум’яного темпераменту, шаленого темпу життя. Автор близько 50 поетичних збірок. Його ім’я давно вже вписане червоними літерами в історію української культури, а «Пісня про рушник», «Пісня про вчительку», «Моя стежина», «Київський вальс», «Ми підем, де трави похилі» та інші поезії, покладені на музику, збагатили золотий фонд української пісні, уквітчали сучасну літературу й стали візитівкою українців у світі. Пісні на тексти Малишка композиторів Г. Майбороди, О. Білаша та ін. здобули всенародне визнання: «Київський вальс», «Пісня про вчительку», «Пісня про рушник», «Рідна мати моя», «Моя стежина» та багато ін.

«Мисливські усмішки» Остапа Вишні

 

Радимо почитати

«Мисливські усмішки» Остапа Вишні

Немає нічого кращого, ніж перечитати сильний твір зі шкільної програми в дорослому віці і переосмислити його головну ідею.

 «Мисливські усмішки» — це короткі життєві розповіді, які показують, що можна сміятись, навіть коли дуже важко. Адже Остап Вишня писав їх у найстрашніші роки сталінського режиму. В основі кожної історії — безмежна любов до життя, до рідного краю і народу. Читаючи їх, не перестаєш дивуватись, як автор проніс цю любов через усі випробування каторги і тоталітарної системи.

Це класика, яка вчить нас тому, що на життя можна дивитися з різних перспектив. І кожен сам обирає для себе — з якої.

Остап Вишня народився 13 листопада 1889 на хуторі Чечва біля містечка Грунь Зіньківського повіту на Полтавщині в багатодітній (17 дітей) селянській сім’ї.

Закінчив двокласну Заньковецьку школу і Київську військово-фельдшерську школу.

Працював фельдшером у Київській залізничній лікарні.

За типом світобачення Остап Вишня – лірик. За життя Остапа Вишні побачило світ понад 100 збірок його творів. 

У 1922 – вийшло близько 80 його усмішок і фейлетонів, а в 1923 – понад 270.  У 1924 році було видано 9 збірок, а в 1929 році – 28!

З 1923 по 1930 рік були видані такі збірки – “Діли небесні”, “Кому веселе, а кому й сумне”, “Літературні усмішки”, “Лицем до села”.  Також було видано  цикл збірок “Вишневі усмішки” за різною тематикою. Це – сільські, кооперативні, кримські, театральні та закордонні.

 

Пилип Орлик – український політичний, державний і військовий діяч, Генеральний писар, Гетьман Війська Запорозького

 

Пилип Орлик – український політичний, державний і військовий діяч, Генеральний писар, Гетьман Війська Запорозького у вигнанні (1710-1742), автор однієї з перших у Європі конституцій, поет, публіцист – народився 11 (21) жовтня 1672 на території нинішньої Білорусі в сім’ї родовитої литовської шляхти чеського походження — Орликів.

Його родина сповідувала католицьку віру, проте Пилипа охрестили за православним обрядом. Від раннього дитинства хлопець виховувався в атмосфері культури та шляхетності.

Йому легко давалося навчання, він рано почав виявляти свої численні здібності, зокрема філологічні. Альма-матер майбутнього дипломата Пилипа Орлика — Києво-Могилянська академія. Тут він зміг повною мірою розкрити та відшліфувати власні таланти як оратор, поет, філософ, публіцист та поліглот.

Навчався відмінно, проявив поетичний талант та талант ораторства, цікавився філософією й літературою, добре володів українською, польською, церковнослов’янською, болгарською, італійською та іншими мовами. 1694 року Орлик з відзнакою закінчив академію.

Його вчителем був професор філософії Стефан Яворський. Саме за його рекомендацією молодий Орлик у 1698 р. стає кафедральним писарем Київської митрополії, 1700 р. — писарем Генеральної військової канцелярії, 1706 р. — секретарем канцелярії київського митрополита, а через короткий час був запрошений до гетьманської канцелярії в Батурин.

Входячи до найближчого оточення Івана Мазепи, Орлик належав до числа його повірених («конфідентів»), виконуючи обов’язки особистого секретаря. Через його руки проходило таємне листування гетьмана з Карлом ХІІ, польським королем Станіславом Лещинським, польськими магнатами та російськими можновладцями. Саме тоді Мазепа виношував план масштабної визвольної боротьби проти Петра І.

У 1708 році П. Орлик брав участь у виступі Гетьмана Івана Мазепи проти Петра I. Після Полтавської поразки разом із Мазепою і Карлом ХІІ виїхав у Бендери. За Іваном Мазепою до Бендер пішли близько 50 провідних представників старшини, майже 500 козаків із Гетьманщини та понад 4 тисячі запорожців. Минув лише рік після еміграції, як помер Іван Мазепа. Козаки обрали 5 квітня 1710-го року Пилипа Орлика гетьманом України (у вигнанні). Обрання відбулося в присутності запорожців, генеральної старшини, козацтва, а також османського султана і шведського короля Карла ХІІ.

         Свою гетьманську діяльність він розпочав з укладання «Пактів і Конституцій прав і вольностей Війська Запорізького», відомого також як Конституція Пилипа Орлика.

Цей документ — безпрецедентне явище не лише для України, а й, за великим  рахунком, для Європи, адже він став однією з перших конституцій. У ньому чітко прописано взаємодію народу та виборної влади, визначено державний устрій, кордони (між Польщею і Росією) та столицю України — Київ.

У конституції впроваджується двопалатний парламент, який нині діє у більшості країн світу. Конституція вперше запропонувала розподіл влади на окремі гілки. Законодавча влада – Генеральна Рада, до якої мали входити генеральна та полкова старшина, представники козацьких полків (генеральні радники) і Запорозької Січі. Генеральна Рада мала скликатися тричі на рік – на Різдво, Великдень та Покрову. Впродовж часу «між сесіями» повноваження Генеральної Ради виконували гетьман і Рада генеральної старшини – вища виконавча влада. Суд за Конституцією мав бути незалежний. Уперше Орлик застосовує поняття «вільний народ», тобто населення конкретної території, яке має самоврядні права. Конституція обмежувала привілеї гетьмана та старшини, вирівнювала козаків у правах, зберігаючи при цьому окремий статус запорожців. Окрім того, передбачала політичну незалежність України від Московії та розбудову незалежної української Церкви.

Продовжуючи справу свого попередника Івана Мазепи, 1710 року гетьман Орлик за підтримки Карла ХІІ, Османської імперії та кримських татар розпочав підготовку до нового масштабного походу проти московського царя. Він вирушив у нього 12 лютого 1711 року з 16-тисячним військом. Українське населення отримало попередньо розіслані універсали із закликами до повстання проти московської влади. Петро І неабияк перелякався, проте і цей виступ зазнав фіаско — зокрема через зраду татарських союзників. Вражений військовою невдачею та втратою підтримки, Орлик повернувся до Бендер.

В 1714 році був із Карлом ХІІ у Молдовському князівстві, а потім разом із ним переїхав до Шведської імперії, де перебував аж до 1720 року. У 1720 році через Німеччину, Чехію, Шлезьк прибув до Речі Посполитої, де пробув до березня 1722 року. З Речі Посполитої виїхав до Османської імперії, де затримався якийсь час у Хотині, потім у Серезі, врешті зупинився в Салоніках та прожив тут до 1738 року.

30 років Гетьман в еміграції намагався привернути увагу світу до проблеми України. До дипломатичної боротьби він залучив і свого сина Григорія (який народився у Батурині 1702 року). До останніх своїх днів великий гетьман невтомно шукав підтримки української державності у володарів Франції, Великої Британії, Ватикану, Саксонії, Прусії, привертав увагу європейських володарів до трагічної долі рідної країни, розділеної між зажерливими сусідами.

Останні роки свого життя наполегливо працював над витворенням широкої антиросійської коаліції, розраховуючи на підтримку Туреччини, а також прихильного до нього Станіслава Лещинського і французького двору. Після 1738 року побувавши якийсь час у Чернівцях, Каушанах та в Букарешті, переїхав до Ясс (колишня столиця Молдовського князівства), де й помер у 1742 році.

Пилип Орлик залишив після себе багато листів і великий рукописний «Діаріуш подорожній» («Щоденник», 1720-1733, частково його видали 1938 року та повністю у 2013 році (видавництво «Темпора»). Написав також поетичні книжки: «Прогностик щасливий», приурочений полковнику Данилу Апостолу (1693), «Алкід Руський», присвячений Івану Мазепі (1695), а на честь полковника Івана Обидовського – «Гіппомен сарматський» (1698). Але насамперед він увійшов в історію як автор «Пактів і Конституцій прав і вольностей Війська Запорізького» – документу великої значущості в історії українського державотворення та для українського народу за долю якого він все життя боровся.

 

Донька Івана Франка- Анна

 

«Українська письменниця, мемуаристка, публіцистка. Донька Івана Франка» – так скупо Анну (у заміжжі Ключко) представляє Вікіпедія. Та єдина донька корифея української літератури була цікавою й потужною особистістю.

Найважливіший твір, над яким трудилась понад 20 років, – «Іван Франко і його родина. Спомини». Анна писала й нариси та есе про Україну, автобіографічні оповідання.

Вона успадкувала від батька талант оповідачки, її твори вражали щирістю й відвертістю. Через націоналістичні погляди, активну громадську позицію, участь у культурно-просвітницькій діяльності Комітету Українців Канади її ім’я стало проскрибованим у підсовєтській Україні. Анна не знайшла раю на чужині, залишила його в рідній Україні, яку зберегла у серці до останнього подиху. Померла вона 24 квітня 1988 року.

У дитинстві Анна була жвавою і веселою дівчинкою. Вона народилась 9 серпня 1892 року, четвертою після братів Андрія, Петра й Тараса. Удома ж зазвичай лагідно кликали Гандзею. В її пам’яті назавжди залишилися ті щасливі миті, коли родина була разом, мама варила варення, батько розповідав казки, носив її “на коркошах”, діти бешкетували, а у вільний час усією сім’єю бродили лісом, купалися у ставках та річках або ішли до театру.

Проте сімейна ідилія тривала недовго. На початку 1897 року Іван Франко на кілька місяців втратив зір і вимушений був тижнями знаходитись у темній кімнаті. Хвороба батька стала важким випробуванням для родини. Письменник одужав. Однак після недуги та суспільної атаки на нього за статті “Дещо про себе самого” та “Поет зради” тяжко захворіла мати, почалися перші нервові розлади в її психіці.

Найщасливішими вважала шкільні роки Анна. Її віддали до приватної школи для дівчат ім. Т. Шевченка, яка була українською не тільки за назвою, а й за змістом. А вчителями були постаті далеко не пересічні.

Закінчивши після школи вчительську семінарію, Анна працювала в кредитному товаристві, відвідувала курси медсестер. І, як могла, допомагала батькові, адже паралізовані руки робили його безпомічним у побуті. Ще намагалася оберігати його від нападів матері, які після раптової смерти старшого сина Андрія, стали особливо нестерпними. «Її зумовлена хворобою ненависть до мене переходила всякі межі, – писала Анна. – І в розпуці я бачила, що мені дома життя немає і єдиний рятунок – вирватися з цього страшного життя». Коли у 1914 році тітка Олександра запросила небогу в гості, Анна погодилась.

Батько провів доньку лише до кордону. Там вони бачилися востаннє. Спершу Анна мешкала біля Білої Церкви, а з початком Першої світової перебралася до Києва, де працювала сестрою милосердя в госпіталі. Й багато листувалася з батьком. Ці листи сповнені болем розлуки, тугою за втраченим родинним гніздом як для Анни, так і для немічного Франка, що почувався сиротою при живій рідні: старші сини були на фронті, а дружина – в лікарні для душевно хворих

У столиці Анна долучилася до допомоги українським арештантам, Володимир Винниченко запросив її на роботу в одне з міністерств, обрала МВС. Входила до складу ревізійних органів Українського центрального Галицько-Буковинського комітету допомоги жертвам війни при УЦР, провадила курси української мови для вояків та неграмотних громадян і громадянок. Також відвідувала вечірні лекції у Київському університеті, її часто бачили на маніфестаціях, мітингах на підтримку соборности та незалежности України.

У січні 1919 року Анна виїхала до Берліна з місією Червоного Хреста, щоб допомагати українським полоненим. У санітарному поїзді познайомилась з Петром Ключком, лікарем-фтизіятром, і невдовзі вони побралися. Якийсь час подружжя мешкало у Німеччині, а згодом повернулося в Закарпаття, що входило тоді до складу Чехословаччини. Там Анна з Петром прожили майже 20 років, до 1939-го. Це була гарна родина. Анна часто їздила до Львова провідувати матір, була на відкритті пам’ятника на могилі батька у 1933-му.

Їхнє життя у Закарпатті можна назвати подвижницьким. Анна у спогадах «Одіссея мого життя» описує, з якими труднощами стикнулися. У селі Довге, де вони жили, люди більше довіряли знахарям, аніж лікарям, не щепили дітей, ті часто хворіли й помирали від інфекцій. Петро працював і вдень, і вночі. Анна допомагала чоловікові, хоча це й було непросто.

Коли у 1938-1939 роках формувалася Закарпатська Україна під проводом Волошина, Петрові пропонували очолити одне із міністерств, але він відмовився. А далі були події 1939 року, коли за одну ніч їх заарештували за просвітницьку діяльність. Жінку відпустили, а Петра відправили у концтабір Нерадьґаза.

Після цього Анна ж змушена була виїхати до Відня. Пізніше туди прибув потяг з полоненими, серед яких був і Петро. Подружжя осіло у Відні, потім перебралося до Зальцбурґа. Та у 1945 році Петра арештувала вже совєтська влада нібито за співпрацю з нацистами. Його дружина навіть Сталінові писала, щоб чоловіка звільнили. Й лише на хвилі святкування ювілею Івана Франка у 1946-му Петра відпустили. Та після тортур, з підірваним здоров’ям прожив він лише два роки. Після смерти чоловіка Анна з синами еміґрувала до Канади.

Там продовжувала працювати в шпиталях, брала активну участь в суспільно-культурному житті української еміґрантської спільноти: виступала на конференціях, публікувалась у діяспорних виданнях. Для совєтів вона була затятою націоналісткою. На столітній ювілей Івана Франка у 1956 році в Україну спецслужби її не пустили. Того ж року у Торонто видано книгу «Іван Франко і його родина. Спомини», де поет постає як «живий чоловік»: ніжний і суворий, радісний і сумний, безжурний і заклопотаний, здоровий і хворий, у дні звершень і сумнівів, на вістрі перемог й на дні поразок.

Анна тужила за Україною. Вона змогла здійснити свою давню мрію навесні 1967-го, побувала у Києві, Каневі, Херсоні, Харкові, Одесі, Львові і ще багатьох містах. З трепетом ступила й на поріг рідної хати, що була вже музеєм. У листопаді 1971 року відвідала Україну вдруге. Приїхала попрощатися з хворим братом Тарасом, наймолодшого Петра, замордували більшовики ще під час Другої світової. Привезла для музею ще кілька цінних експонатів. Як могла, підтримувала наших дисидентів, надсилала посилки Іванові Світличному і його дружині Надії, родині брата Петра.

Анна писала у листі до Марії Кіх, тодішньої директорки музею Франка, щоб після смерти її прах поховали поруч із могилою матері в Україні. Але ця її мрія так і не здійснилася…

Олена Пчілка

 

 Одна з перших феміністок на Наддніпрянщині, модниця і любителька українських строїв, авторка нових слів в українській мові, перекладачка, письменниця і видавчиня — усе це про Олену Пчілку.

Донька Леся Українка називала її "королевою-матір'ю", але чи тільки у цій іпостасі Олена Пчілка увійшла в українську історію?яті

Згодом Оксана Забужко назве Олену Пчілку матір'ю українського націоналізму і це не буде перебільшенням: за виступи проти більшовиків письменницю арештовували навіть у 71 рік.

Олена Пчілка написала більше 20 спогадів про своїх сучасників. Про неї ж сучасники написали мало… Не тому, що не могли, чи не хотіли. Ні, вони просто не встигли за життя…бо це життя у них підло забрали.

От що б написав Федір Петруненко, якого в родині Косачів ніжно називали «Ласочка»? Він мріяв збірку своїх поезій присвятити Ользі Петрівні і навіть присвяту записав: «Провідній Зорі мого життя». А у нього навіть могили немає…

Можливо, спогади про Олену Пчілку написав би хтось із тих 35 харківських студентів, які 1901 року вітали «невтомну робітницю на рідній ниві» такими словами: «Ваша 25-літня праця – це довга та важка дорога, на яку вітри з московщини наносять ріжного сміття, задуваючи усе гарне, що стрінеться».

Наймолодша Пчілчина донька Ізидора дуже точно сформулювала причину: «Спогадів, що дали б її правдивий духовний образ, не дозволять подати до друку. Коли вже не можна замовчати зовсім, що Олена Пчілка жила на світі (наприклад, у біографії Лесі Українки), то подається її ім’я з епітетом “буржуазна націоналістка”».

Дослідник Максим Стріха говорить, що Олена Пчілка і Леся Українка — тема, що варта дуже сильного романіста і яка, як не дивно, досі в українській літературі не прозвучала з належною силою:

"Насправді це була величезна близькість і водночас виразний конфлікт матері та дочки, які належали до різних поколінь, сповідували різні погляди, мали різне уявлення щодо завдань і потреб українського руху, власне, і мали різний погляд на літературу. Бо ж Леся Українка, безумовно, як письменниця і набагато потужніша, і набагато значущіша, і ту межу народництва і модернізму, на якій Олена Пчілка зупинилася, Леся Українка у своїй драматургії, публіцистиці, в кращих своїх поезіях перейшла".

Коли у 1929 році розпочалися сталінські репресії, Олені Пчілці було вже вісімдесят. Не шануючи віку та здобутків письменниці, її намагалися заарештувати: одного разу в її квартиру на Татарці у Києві прийшли кадебісти і наказали одягатися та йти з ними. Олена Пчілка не зробила цього, адже вже не мала сил підвестися з ліжка — до останнього подиху письменниця була небезпекою для радянської системи.

Померла Олена Пчілка в Києві 4 жовтня 1930-го. Її поховали на Байковому кладовищі поруч із чоловіком, донькою Лесею та сином Михайлом. Похорон був малолюдний: більшість інтелігенції остерігалася переслідувань — щоправда, багато науковців на той час уже опинилися за ґратами, на засланні або в еміграції.

Літературознавець Ростислав Семків говорив, що Олена Пчілка довгий час лишалася не до кінця прочитаною і певною мірою забутою.

Глазовий Павло Прокопович

 

Глазовий Павло Прокопович

Його влучні гуморески майстерно підмічають самобутність та риси характеру багатьох українців, не втрачаючи актуальність і наш час.

За життя його називали найулюбленішим «сміхотерапевтом» та наступником Остапа Вишні в українській літературі. Його творчість люблять дорослі та малі за щирість та неперевершений талант у кількох дотепних рядках розповідати про важливі теми людських відносин.

30 серпня 1922 року у селі Новоскелюватка на Миколаївщині в родині хліборобів народився видатний український поет-гуморист та сатирик Павло Прокопович Глазовий.

Маловідомі факти про життя Павла Глазового:
— Павло Прокопович писав по 5–7 усмішок у день.
— Пережив Голодомор, на його очах померла голодною смертю молодша сестричка.
— Пройшов Другу світову і повернувся додому з трьома бойовими орденами, які… одразу пороздавав сусідським дітлахам.
— Глазовий пережив нелюбов радянської влади. Партія боялася гострого пера гумориста і тримала його увесь час під ковпаком. Та заборонити Павла Прокоповича не могли. Його усмішки дуже любили у народі.
— Великий гуморист жив у Києві досить скромно. Найбільшим його багатством були книги. Глазовий був не лише гарним співрозмовником, а ще й кулінаром.
— У дитинстві мріяв стати учителем української мови.

"Раз добром зігріте серце вік не прохолоне..."

...Нехай ці слова завжди звучать услід добрій пам'яті про нього, хай вплітаються у них "сміху іскорки ясні", які Павло Глазовий лишив по собі. Добрий чоловік — добрим людям.

Життя ж — вогонь. У тім вогні

Серця людські палають,

А сміху іскорки ясні

Над полум'ям літають:

Смішні пригоди і слова,

Події та картини.

Я сам згоряю у вогні

Й збираю ті іскрини.

Якби не міг збирати я

Веселого й смішного,

Давно розпалась би душа

Під тягарем страшного.

Сонце нашої свободи

Йде все вище й вище,

Вільно дихаєм сьогодні —

Аж у носі свище...

25 серпня народився Павло Загребельний – класик української літератури

 

Народився майбутній письменник 25 серпня 1924 року в придніпрянському селі Солошине на Полтавщині.

— Це козацьке село, — розповідав Павло Архипович в одному з інтерв’ю. — Воно було на кордоні земель Війська Запорізького і царської імперії. І на цьому кордоні зібралися люди, що втікали як з одного, так і з іншого боку. Це було гігантське село, тягнулося 15 кілометрів уздовж Дніпра. І населяли його десять тисяч людей. У селі майже не повторювалися прізвища. Це теж свідчило про те, що люди туди збігалися. А коли люди збігаються, то вони, як правило, незалежні. Бо кожен із них утік — хто від пана, хто від хама, хто від переслідування, хто від неправди… Серед таких людей я народився і виріс, пережив колективізацію, голод 33-го року. Ці люди дуже бідували, але в душах їх була незалежність. Це, очевидно, передалось і мені. Змалку ріс без матері, завжди тягнувся до книги, вчився добре.

Навчався майбутній письменник у Солошинській середній школі. У старших класах захоплювався математикою. Мріяв бути вченим. У червні 1941 року Загребельний закінчив десятирічку. Збирався вчитися далі, але почалася війна. Вчорашній випускник, ще не маючи повних сімнадцяти років, пішов добровольцем до армії. Був курсантом 2-го Київського артучилища, брав участь в обороні Києва, в серпні 1941-го дістав важке поранення. Після госпіталю знову військове училище, знову фронт, чергове тяжке поранення в серпні 1942-го, після якого — полон, і до лютого 1945-го — фашистські концтабори.

У 1945 році працював у радянській воєнній місії у Західній Німеччині. З 1946 року — навчався на філологічному факультеті Дніпропетровського університету. По його закінченні — майже півтора десятиліття журналістської роботи (в обласній дніпропетровській газеті, в журналі «Вітчизна» в Києві), поєднуваної з письменницькою працею. Перше оповідання «Каховські будиночки» Павлом Загребельним разом з Юрієм Пономаренком було написане за кілька годин. Збірка «Каховські оповідання» складалася з дванадцяти творів. Відзначалися вони нарисовістю. Були тут художні знахідки. Були й композиційні прорахунки. Далі Загребельний писав новели сам. На республіканському конкурсі в 1955 році на найкращий науково-фантастичний та пригодницький твір для дітей та юнацтва повість «Марево» була відзначена другою премією. Серйозною заявкою на письменницьку зрілість стала «Дума про невмирущого», присвячена воїнському та людському подвигу молодого солдата, який загинув у фашистському концтаборі.

У 1961-1963 pоках Загребельний працював головним редактором «Літературної газети», приблизно в той же час з’явилися три перші романи письменника: «Європа 45», «Європа. Захід», «Спека». Протягом 60-70-х років письменник створив більшу частину своїх романів, зокрема і найвагоміші з них. Одним із значних здобутків української прози став роман «Диво», в якому органічно поєднується далеке минуле та сучасність. В центрі роману — Софія Київська, яка є незнищенним символом української державності та духовності. Пізніше було створено цілий цикл романів про історичне минуле нашої Батьківщини: «Первоміст», «Смерть у Києві», «Євпраксія». Подіям української історії XVI ст. присвячено роман «Роксолана». Письменник зробив спробу проникнути у складний внутрішній світ своєї героїні — Анастасії Лісовської, доньки українського священника з Рогатина, яка, потрапивши до гарему турецького султана Сулеймана, незабаром стала його улюбленою дружиною.

Розкрити таємниці характеру Богдана Хмельницького, показати його як людину та як визначного державотворця — таке завдання поставив перед собою П. Загребельний в романі «Я, Богдан». Він показує діяльність гетьмана на тлі складної політичної ситуації середини XVII ст., зупиняючись також і на подробицях його особистого життя.

Виступив Павло Архипович і з кількома п’єсами, створеними на основі романів — «Хто за? Хто проти?» та «І земля скакала мені навстріч». Письменник активно виступав з критичними і літературознавчими статтями в пресі, а також з доповідями, промовами й інтерв’ю. Ці виступи зібрані в книзі статей, есе і портретів. До неї ввійшла повість-дослідження «Кларнети ніжності», присвячена П. Г. Тичині.

За його сценаріями на Київській кіностудії ім. О. П. Довженка знято художні фільми: «Ракети не повинні злетіти», «Перевірено — мін немає», «Ярослав Мудрий». Широкого розголосу набув роман П. Загребельного «Розгін», який було відзначено Державною премією СРСР, два романи — «Первоміст» і «Смерть у Києві» — відзначені Державною премією УРСР ім. Т. Г. Шевченка. У 1986 році побачив світ новаторський і за змістом, і за художнім втіленням твір «Безслідний Лукас». У 1991 році Павло Загребельний опублікував свій двадцять третій роман — «Тисячолітній Миколай». Творився він три роки.

Його твори високо оцінюються критиками, мають широке читацьке визнання, він один із найпопулярніших сьогодні українських письменників. Друковані масовими тиражами, його книги швидко розходяться, вони постійно виходять в перекладах іншими мовами, зростає і кількість видань творів письменника за рубежем. Твори Павла Загребельного переведені на 23 мови народів світу. Помер Павло Архипович 3 лютого 2009 року і похований у Києві — на Байковому кладовищі.