Розстріляний з'їзд кобзарів:забута трагедія

На початку грудня 1930 року в Харківському оперному театрі відбувся З’їзд 

народних співців Радянської України, куди з різних областей було звезено 337 делегатів. 

Основним завданням З’їзду було питання активного залучення народних 

співців до соціалістичного будівництва, відходу від виконавських традицій

 і визначення нових ідеологічних приорітетів.

Ухваливши відповідні резолюції, незрячих співців 

під приводом поїздки на З’їзд народних співців 

народів Союзу Радянських Соціалістичних Республік, 

що мав відбутися у Москві, повантажили до ешелону 

і підвезли до околиць ст. Козача Лопань.

Пізно увечері кобзарів і лірників вивели з вагонів 

до лісосмуги, де були заздалегідь вириті траншеї. 

Вишикувавши незрячих кобзарів і їхніх малолітніх 

поводарів в одну шеренгу загін особливого відділу 

НКВС УСРР розпочав розстріл... Коли все було закінчено, тіла розстріляних закидали вапном і присипали землею.

 Музичні інструменти спалили поряд...

Спираючись на свідчення місцевих жителів, 

пошуковою групою Спілки Української Молоді 

встановлене приблизне місце страти традиційних 

співців. Після юридичного оформлення відповідних 

документів, СУМ має намір ініціювати проведення 

повноважною комісією ексгумації та ідентифікації тіл замордованих лірників, кобзарів і стихівничих. 

На місці злочину буде встановлено Пам’ятний Хрест.

РОЗСТРІЛЯНИЙ З’ЇЗД КОБЗАРІВ

Шукати про нього бодай побіжної згадки в радянській пресі — марна справа. Навіть в архівах колишнього НКВС-КДБ дослідники кобзарського мистецтва не можуть знайти документального підтвердження цієї жахливої трагедії. Що-що, а сліди своїх злочинів енкаведисти-кадебісти замітати вміли: ще 1960 року тогочасний голова КДБ Шелепін таємною директивою наказав своїм відомствам «от Москвы до самых до окраин» спалювати все, що могло б у майбутньому скомпрометувати наші «доблесні» органи. І все ж правда про розстріляний з’їзд кобзарів та лірників уперто постає з 

попелу забуття.

Відомо, що у Сталіна та його різноплемінних посіпак була просто зоологічна ненависть до всього, що вирізняло українців як окремий етнос від інших пригноблених народів імперії. Та якщо

 українську мову та українську пісню на перших порах свого панування комуна ще якось 

терпіла, то носії українського героїчного епосу — кобзарі були для неї кісткою в горлі. 

Вже з перших днів утвердження на Великій Україні влади «робітників і селян» більшовики 

влаштовують справжні лови на сліпих і немічних народних співців й розстрілюють їх на місці, 

без слідства та суду. 1918 року було замордовано лірника Йосипа. 1919 року в Катеринодарі 

гинуть від рук більшовиків кобзарі Іван Литвиненко, Андрій Слідюк, Федір Діброва. 1920-го

 — Антін Митяй, Свирид Сотниченко, Петро Скидан. А скільки їх, безіменних, безпаспортних,

 полягло під червонокозацькими шаблями, червоноармійськими та міліцейськими кулями, 

знає один лише Господь Бог...

І все ж кобзарську проблему більшовики у такий спосіб не змогли розв’язати —

надто багато було тоді в Україні кобзарів, 

дуже любили та шанували їх люди. 

І ЦК ВКП(б) вирішує змінити тактику — «спускає» на місця аж чотири 

постанови: «Про заборону жебрацтва», 

«Про обов’язкову реєстрацію музичних інструментів у відділах міліції та НКВС»,

 «Про затвердження репертуару в установах НКО» (народного комісаріату освіти — М. Л.), «Положення про індивідуальну та колективну музико-виконавчу діяльність». Тепер кобзарів уже не розстрілювали на місці, як раніше, їх зачиняли в холодній, не даючи їсти-пити, а інструменти знищували.

Та й це допомагало мало. Тоді кобзарів, як «невиправний націоналістичний елемент», почали нещадно гудити в пресі. Тогочасні газети зарясніли заголовками: «Проти кобзи — радіо Дніпрельстану!», «Пильніше контролюйте кобзарів!», «Кобза — музична соха!», «Кудесниця-гармошка стає і певною мірою вже стала справжнім засобом виховання мас!». Народові, який споконвіку кохався в кобзарському мистецтві, силоміць нав’язують не лише «кудєсніцу-гармошку», а й «кудєсніка-баяна», «кудєсніцу-домру» і «кудєсніцу-балалайку», зобов’язуючи музичні фабрики України виготовляти їх не сотнями, а мільйонами!

До цькування кобзарів підключають і українських письменників. Так, Юрій Смолич писав: «Кобза заховує в собі повну небезпеку, бо надто міцно зв’язана з націоналістичними елементами української культури, з романтикою козацькою й Січі Запорозької. Це минуле кобзарі намагалися неодмінно воскресити. На кобзу тисне середньовічний хлам жупана й шароварів». Микола Хвильовий закликав покласти край «закобзаренню України», «вибивати колом закобзарену психіку народу». Та всіх перевершив, либонь, Микола Бажан своєю поемою «Сліпці», в якій називає кобзарів «скигліями», «смердючими недоносками», а основу їхнього репертуару – наш тисячолітній героїчний епос – «сторотими проклятими піснями». Нехай Миколі Бажанові Бог буде суддею, але я як кобзар і як українець не можу простити йому ось таких рядків:

Помреш, як собака,
 як вигнаний зайда.
Догравай, юродивий,
 спотворену гру!
Вірую – не кобзою,
 Вірую – не лірою,
Вірую полум’ям
 серця і гніва…

Втім, не всі діячі української культури пішли на повідку в енкаведе.

 Павло Тичина не соромився позувати перед об’єктивом фотоапарата з 

«патріархально-націоналістичною» кобзою, а Максим Рильський у 

ті прокляті роки грудьми став на захист українського кобзарства. Тичині 

замилування «старосвітською» кобзою-бандурою органи якось уже пробачили,

 а ось Максиму Тадейовичу — ні, ще впродовж десятиліть виношували плани 

не лише духовного, а й фізичного його знищення. І не тільки Максима Рильського. 

Органи роблять нестерпним життя художників і фольклористів, 

дослідників кобзарського мистецтва Миколи Домонтовича, Порфирія Мартиновича,

 Климента Квітки, Опанаса Сластіона, письменника і кобзаря Гната Хоткевича, 

знімають з посади директора Дніпропетровського історичного музею, «кобзарського батька» 

Дмитра Яворницького...

Однак «вибити колом 

закобзарену психіку» 

українського народу більшовикам

 ніяк не вдавалося. Тоді вдалися до 

суто єзуїтських методів приборкання вільнолюбивого українського 

кобзарства. Частину кобзарів, які не «заплямували» своєї 

селянсько-пролетарської 

біографії участю в національно-

визвольній боротьбі, почали заганяти до «колгоспів» — капел, ансамблів, 

квартетів, тріо, де, як каже кобзар 

і священик із США Сергій 

Кіндзерявий-Пастухів, «народний 

бард перетворився на політичного підбрехача комуністичної партії, а капели, куди силоміць 

заганяли співців, стали базою їхнього перевиховання». Інших кобзарів комісаріати освіти й органи НКВС примушували творити «пісні» та «думи», які звеличували б радянську дійсність...
Та більшість «братії» не воліла брати до свого репертуару штучні «думи», вона, як і тисячу років тому, мандруючи від села до села, від міста до міста, співала прадавні «невольничі плачі», вперто воскрешала народну історичну пам’ять.

Тоді комусь зі «сталінських соколів» прийшла на гадку ідея: зібрати кобзарів та лірників буцімто на з’їзд і всіх ... розстріляти, а кобзи й ліри понищити. З’їзд планували провести ще 1925 року, потім перенесли на 1 грудня 1927 року. Але й тоді він не відбувся. Мабуть, ще не всіх кобзарів зареєструвала так звана етнографічна комісія, створена для цього Академією наук УРСР. 1939 року в Лондоні вийшла книжка спогадів російського білоемігранта Шостаковича. «У середині 1930-х років, — пише він, — Перший всеукраїнський конгрес лірників та бандуристів було проголошено, і всі народні співці змушені були разом збиратися і дискутувати про своє майбутнє. «Життя стало кращим, стало веселішим», — говорив Сталін. Ці сліпці йому повірили. Вони приїхали на конгрес з усієї України, із маленьких забутих сіл. Було кількасот їх присутніми на конгресі. Це був живий музей, жива історія України, всі її пісні, її музика, її поезія. І ось майже всіх їх застрелили, майже всі ці жалібні співці були вбиті».

В Україні побачила світ книжка американського вченого Роберта Конквеста «Жнива скорботи», в якій, зокрема, йдеться і про знищених українських «Гомерів»: «Популярна в народі національна культура протягом віків підтримувалася в українському селі бардами, оспіваними Шевченком кобзарями, які, мандруючи від села до села, заробляли на життя виконанням старовинних народних пісень і переказом народних балад. Вони постійно нагадували селянам про їхнє вільне і героїчне минуле. Це «небажане явище» тепер було придушене. Кобзарів скликали на з’їзд і, зібравши їх там усіх разом, заарештували. За наявними відомостями, багатьох з них розстріляли — в цьому була своя логіка, бо від них було мало користі в таборах примусової праці».

Свідчення Шостаковича і Конквеста надзвичайно цінні, але, на жаль, ні перший, ні другий не подають джерел інформації. У складі комісії з проведення з’їзду кобзарів 1927 р. був, разом з Д. Ревуцьким, Д. Усенком, І. Копаном, П. Вишницьким, і Михайло Полотай – «український радянський дослідник мистецтва кобзарів і бандуристів» (Шевченківський словник. К., 1977). Восени 1989 р. я зустрічався з Михайлом Панасовичем. І хоч йому тоді виповнилося дев’яносто, був він, як кажуть, «при здравії», мав чіпкий розум і блискучу пам’ять. Та коли я попросив розповісти про розстріляний з’їзд, Полотай замахав руками, сказав, що все то вигадки буржуазної пропаганди, з’їзду в середині тридцятих не було, а кобзарів розстрілював не НКВС, а «куркулі» та «українські буржуазні націоналісти»…
Прохав я розповісти про розстріляний з’їзд і Андрія Бобиря. Він також відповів мені, що все то байки. Перша республіканська нарада кобзарів і лірників відбулася в Києві у 1939 році. Та й інші кобзарі старшого покоління (Євген Адамцевич, Олександр Маркевич, Григорій Ільченко, Георгій Ткаченко), з якими впродовж сімдесятих років я не лише часто зустрічався, а й гастролював, боялися цієї теми, як вогню.

І лише коли над будинками Верховної Ради України замайорів синьо-жовтий прапор, заговорили очевидці тих трагічних подій. Дослідник історії нищення українського кобзарства Кость Чемерський у газеті «Українські обрії» (квітень, 1991) подає такі свідчення:

Є. КЕДРОВСЬКА, пенсіонерка, у 1930-ті роки працювала бібліотекаркою: «У 1934-1935 роках по Харкову пройшли чутки, що відбувся кобзарський зліт, кобзарів вивезли з Харкова і кинули до яру, де вони й загинули... Кобзарям нібито сказали, що їх везуть до Москви ще на один зліт і що нібито трапилося це в дорозі».

В. ВОВК, пенсіонерка, в минулому — вчителька: «Кобзарів я любила з дитинства. Їх можна було частенько бачити в Харкові. А в середині 30-х зовсім не стало. Ходили чутки про якийсь кобзарський з’їзд, куди нібито звезли кобзарів з усієї України, а потім повбивали».

А. ПАРФИНЕНКО, харківський кобзар: «За сталінським наказом забирали всіх. Були облави на базарах. Забирали багато інвалідів, були й кобзарі там. Була одна сім’я: Прокіп Маловичко, жінка Мотря і троє дітей, всі дуже гарно співали. Жили вони в селищі Амур під Дніпропетровськом. Вночі їх забрали, навіть не сказали, що їм брати — чи харчі, чи якийсь одяг, — повантажили в ешелон, де багато вже було кобзарів з інших міст України. Очевидячки, цей ешелон ішов з самого Києва. Доїхали вони до Харкова, там приєднали до них ще багато кобзарів. За деякими підрахунками, було їх триста тридцять сім. Доїхали кобзарі і всі ті, котрих забрали у Дніпропетровську, до Москви, їх направили в Сибір.

Довезли до якогось невідомого місця, де зовсім не було ніякого житла. Безумовно, там уже була хурделиця, морози були. Всі люди роздягнуті, без одягу — без нічого. Міліція скинула їх із состава на поле. З одного боку стояли провідники, а з другого – міліція, і так ніхто з них не міг потрапити назад у потяг. Осталися вони і майже всі загинули. Але Мотря Маловичиха не загинула. В неї живим залишився наймолодший син. Вони якось добралися до житла, ходили по хатах, просили хліба. Так добралися в Україну. Але до свого рідного дому прийти боялися, бо якби воно додому прийшли, то все одно їх би вбили. Бо те, що робилося, було під великим секретом, і ніхто цього знати не повинен».
 Поет Микола Самійленко, багатолітній політв’язень беріївського ешелону, 1946 р. в Краслазі, на лісоповалі Шубному зустрічався з поводирем кобзаря Гордія Ракизи Олексою Божком. Батьки Олекси померли голодною смертю в 1921 році, а Олексу врятувала від такої ж смерті хрещена мати. Згодом, коли зіп’явся на ще пухлі від хронічного недоїдання ноги, напросився до кобзаря Ракизи в поводирі-міхоноші. 1930-го (чи то Божкові, чи то Самійленку зраджує пам’ять, бо з’їзд відбувався поміж 1932-1934 роками) їх «запросили» через дільничного міліціонера та оперуповноваженого НКВС на кобзарський з’їзд до Харкова. У дорозі на Харків Олекса занедужав, і Ракиза вирішив залишити його в містечку Валки у знайомих, а сам пристав до кобзаря Башлика, щоб разом з ним та його поводирем йти назустріч своїй загибелі.

Десять днів Олексу лікувала господиня (він запам’ятав лише її ім’я — Христя) їжачим лоєм, а на одинадцятий, сівши в Ков’ягах на товарняк, Олекса поїхав до Харкова шукати Ракизу. У Харкові хлопець обійшов усі базари, питав у жебраків та перекупок, чи не знають вони, куди подівалися всі кобзарі. Проте жебраки й перекупки від одного лиш слова «кобзар» пускалися навтьоки. Пізно ввечері знесилений Олекса подибав до залізничного вокзалу на ніч. Інтелігентного вигляду жінка, яка дрімала навсидячки поряд із ним і якій він розповів про свою біду, вранці відвела його до місцевого театру, познайомила з українським поетом Олексою Влизьком. Той повів свого тезку до якоїсь баби Ївги, яка мешкала в чепурній хатинці на березі Лопані, наказав нікуди з хати не виходити і чекати Ракизу. На якийсь там день рано-вранці перелякана всмерть баба Ївга розбудила свого постояльця: «Сину, — прошепотіла схвильовано, — втікай світ за очі. Вивезли кобзарів разом з поводирями з театру «чорними воронами» на Холодну Гору. Одні кажуть, що їх перестріляли в тюремних підвалах, інші кажуть, що вивезли поїздом за Харків і повкидали до ями, а довкола ями сторожу озброєну поставили.

І вигибіли кобзарі та поводирі їхні в тій ямі усі до одного з холоду та голоду. Втікай, сину, городами і нікому не розповідай про те, ще ти оце чув...».
Перехрестила, в торбину, добра душа, паляницю вклала, дрібку солі, кількоро варених картоплин.

Пішов Олекса городами та полями на Валки. Біля Ков’яг запримітив колону – не військову, бо з жінками й дітьми. Зрозумів: розкуркулених енкаведисти женуть на станцію… Опівночі постукав у вікно до тітки Христі й дядька Данила, коли бачить, а воно навхрест свіжоструганими дошками забите. Тьохнуло серце – і її розкуркулили! Переночував у пограбованій повітці (навіть двері песиголовці зняли!) й подався вранці на Запоріжжя до рідної тітки, молив Бога, щоб не дала пропасти.

Не вигнала тітка свого небожа, останньою картоплиною ділилася. Допомагала йому, як могла, школу закінчити, а потім учительський технікум. Працював учителем у глухому степовому селі. Аж поки за доброю чаркою не розповів товаришу, теж освітянину, трагічну історію розстріляного кобзарського з’їзду. Увечері розповів, а вранці прямо з ліжка, ще напівсонного, забрали й присудили за розголошення державної таємниці десять років каторги, а як відсидів, набавили ще десять...
Крім Самійленка, у журналі «Українська культура» (1991, № 4) надрукував вельми цінне свідчення також багатолітній політв’язень беріївського ешелону Віктор Рафальський з м. Стрия, що на Львівщині: «Про цю трагедію мені було відомо давно, але нічого конкретного. І це бентежило. І раптом... 1956 року довелося протягом двох тижнів перебувати в пересильній в’язниці у Москві. Велика камера. В’язнів (політичних) близько сотні. Тут доля звела з колишнім працівником НКВС, на той час репресованим. Зайшла розмова про події 1932-1933 років на Україні. Згадали кобзарів. І тут співрозмовник просто ошелешив мене: виявляється, він мав повну інформацію про знищення більш як двохсот українських кобзарів, котрих було скликано під приводом якоїсь наради до Харкова наприкінці 1932 року за розпорядженням згори. Говорив він скупо — можливо, сам був причетний до цієї справи. Безперечно одне: казав правду, бо, як колишній співпрацівник НКВС, певна річ, ризикував — розголошувати такі таємниці!

То була свого роду прелюдія до страхітливого голоду, що саме наростав... У подальші передвоєнні роки ніхто вже не бачив на Україні жодного кобзаря».
Віктор Рафальський помиляється: навіть після жахливої енкаведистської масакри кобзарі в Україні не перевелися. Декому, як, наприклад, Єгору Мовчану, поталанило врятуватися. Мовчан, за його словами, не поїхав до Харкова на «сльот народних пєвцов» лише тому, що його поводир кудись запропастився. Інші — як Михайло Полотай, Федір Кушнерик чи Михайло Носач запопадливим творінням радянського псевдогероїчного епосу виторгували собі життя. Але й тих, і тих залишилося зовсім мало. Коли на розстріляний з’їзд енкаведисти змогли зігнати понад 200 кобзарів і лірників (А. Парфиненко називає більш приголомшливу цифру – 337), то на так звану Першу республіканську нараду, яка відбулася в Києві 15 квітня 1939 р., вдалося зібрати лише 37 народних співців. Що ця нарада була жалюгідним фарсом, свідчить виступ на ній Федора Кушнерика. Знаючи про масове знищення органами кобзарів під Харковом, Кушнерик, мовби й нічого не сталося, «щебетав»: «Тільки Велика жовтнева революція зробила нас, незрячих, зрячими, дала нам щасливе життя, дала нам можливість творити, складати пісні про наше славне радянське життя, співати їх рідному народові, займатися нашою любимою справою».

22 травня День Шерлока Холмса

 

22 травня День Шерлока Холмса

 В цей день в 1859 народився відомий письменник, сер Артур Конан Дойл, який подарував світу образ одного з найзнаменитіших детективів. Ці травневі заходи у третьої декаді місяця мають традиційний щорічний характер.

Знаменитий автор Шерлока Холмса народився 22 травня 1859 року в Единбурзі, Шотландія. У його прізвищі немає Конана. Насправді, це частина двох його других імен. Його справжнє ім'я було Arthur Ignatius Conan Doyle, яке він змінив після закінчення середньої школи. Відомо, що сер Артур Конан був присвячений у лицарі королем Едуардом VII у 1902 році. Конан Дойл також був захопленим дослідником. Його мати була більшим шанувальником Шерлока Холмса, ніж він.

Цікаві факти про Шерлока Холмса та його творця

Дата публікації🔹Після виходу творів Конан Дойля дедуктивний метод став використовуватися кримінальною поліцією по всьому світі.

🔹Вважається, що прототипом Моріарті був американський астроном Саймон Ньюкомб - геніальний вчений який зруйнував не одну кар'єру своїх недоброзичливців.

🔹"Пригоди Холмса" донині є найбільш екранізованим літературним твором історії людства.

🔹У трьох оповіданнях Конан Дойля згадується Майкрофт Холмс, старший брат детектива який працює в британському МЗС. Іншої рідні у героя нема.

🔹У 2002р. Шерлока Холмса взяли в почесні члени Королівського товариства хіміків.

🔹Прототимрм доктора Ватсона був реальний доктор Ватсон, що жив на Бейкер-стріт. У нього Конан Дойль лікував зуби.

🔹Пристрасть до детективів у нього розвинулася після прочитання книги "Золотий жук" Едгара Алана По.

Пропонована книга — збірка захоплюючих оповідань класика англійської літератури Артура Конана Дойла (1859—1930) про всесвітньо відомого детектива Шерлока Холмса. Це розповідь про людину, котра­ бачить і чує все те саме, що й інші, але помічає значно більше і робить висновки­, які відновлюють справедливість, вирішують суперечки, а іноді навіть рятують людям життя. Якою б дивною не видавалася ситуація, для Шерлока Холмса вона завжди­ має логічне пояснення, тому він сміливо береться за найскладніші справи й успішно вирішує їх.

В оповіданнях, що ввійшли до пропонованої збірки, Артур Конан Дойл (1859—1930), згадуючи про перші й останню справи Шерлока Холмса, в черговий раз доводить, що вигаданий ним персонаж — найталановитіший і найкращий детектив у всьому світі. Завдяки проникливому розуму, а часом і хитрощам він розкриває вбивство за краєчком записки, знайденим у руках убитого (“Рейгетські сквайри”), розплутує доволі делікатну справу, в якій на карту поставлені дипломатичні інтереси країни (“Морський договір”), з'ясовує, хто ж насправді ховається за містичною істотою з жовтим обличчям (“Жовте обличчя”), і навіть здійснює спробу розкрити історичну таємницю часів Карла І та Карла ІІ (“Обряд родини Масґрейвів”). І в усіх цих випадках його логічне мислення, уважність до деталей, уміння аналізувати лишаються гідними подиву та зачаровують.

Код вишиванки

 Слово “вишивка” походить від “вишній”, божественний і перекладається на грецьку: “космос”... Характерна ознака стародавньої вишивки – її лаконічна довершеність. Тут нема нічого зайвого, кожна деталь не випадкова. Узори вишивок – це особливі письмена. Недарма на Гуцульщині серед вишивальниць заведено було говорити: “Я таку сорочку випишу”. Тому зображення тварин, людей, зірок, рослин тощо, були “виписані” в орнаментах.

Наші вишиванки мають глибокий символізм. Кожен орнамент має своє значення. Українці здавна вірили, що вишиванка є оберегом від усього лихого, і намагалися закодувати в орнаменті щастя, долю, життя та волю. Кожна зірочка, стібок чи квіточка мають певне значення. Візерунків для вишиванок є безліч, кожен регіон має свої особливості. Існує 12 основних символів української вишиванки.

Квадрат на вишиванці означає благополуччя, мир, достаток, земне поле. Символізує досконалість, гармонію, порядок. В українській традиції є одним із символів землі. Духовно квадрат символізує Матерію, а коло – символ досконалості. Тобто квадрат протилежний до кола. Квадрат – знак особливого числа 4, яке українці розуміли як символ першоелементів. Це чотири точки земної кулі: сторони світу; пори року; життєві цикли; частини доби.

Ромб на вишиванці значить союз сонця і землі, плодючість. Ромб пов`язують із родючістю людини і землі. Він складається із двох трикутників, які символізують чоловіче і жіноче начало. Ромб із крапкою посередині означає засіяне поле, яке для наших предків дорівнювало добробуту і достатку. Ромбоподібні узори вишивали на весільних рушниках і на весільному одязі молодої. Одяг із вишитими ромбами молода жінка, завагітнівши, мала носити аж до народження дитини.

Коло на вишиванці - це символ сонця, божественна енергія, безперервність буття і вічність. Коло походить ще з язичницької релігії, де означало божественну, життєдайну енергію. Це безперервність буття і вічність. Коло як сонце із променями, що виходять назовні, дарує силу та енергію. Водночас промені, повернуті всередину – навпаки забирають енергію, таке коло може символізувати порожнечу.

Рослинні мотиви на вишиванці

означають чистоту, процвітання роду та життя.

Квіти на вишитій сорочці як віддзеркалення чистоти, процвітання роду та життя.

Калина символізує любов, багатство, красу, материнство і потомство роду (кущ – мати, ягоди – дітвора). Саме тому її часто можна зустріти на весільних вбраннях та рушниках.

Гілки дуба вишивали на чоловічих сорочках як прообраз Перуна – бога блискавки і грому.

Виноград означає сімейне щастя.

Квіти маку допомагали захиститися від злого ока.

Дерево життя на вишиванці має значення краси, молодість, оновлення душі і тіла; безсмертя, відродження після смерті, родючість. Дерево життя - це модель світобудови із трьома складовими: підземне царство, земний світ і небесне царство. Дерево зображене корінням – минуле, стовбуром – сучасне, кроною – майбутнє. У ньому водночас закладено істину єднання трьох світів та образ роду, продовження життя.

Серце на вишиванці - символ переважно на весільних сукнях для щасливого сімейного життя. Серце вишивали на весільних сукнях, щоб сімейне життя було щасливим.

Зорі на вишиванці - оберіг від зла і негативу, захищає від хвороб і безсилля. Візерунки зірок, складені в форму алатир – це орнамент, який символізує зв'язок людини з космосом. А сам алатир – оберіг від зла і негативу, захищає від хвороб і безсилля.

Шеврони на вишиванці значать жіночу і чоловічу сутність, дух і матерію. Шеврони – це подібні до трикутника фігури, однак вони не мають основи (незамкнуті). Ті з них, які повернуті вершиною вниз, означають жіночу або матеріальну сутність, лоно; вершиною вгору – чоловічу, духовну сутність. Шеврон із точкою перетину ліній угорі вважається одним із найдавніших орнаментальних знаків, що зустрічався ще у малюнках палеоліту і означав гору або землю.

Хвилясті лінії на вишиванці - це вода, дощ, плинність часу та еволюція Всесвіту. Хвилясті лінії, сигми, зигзаги пов'язують із водою. Малюнок вертикально розташованих паралельних зигзагів позначав дощ, що падає зверху, а горизонтальні зигзагоподібні або прямі лінії символізують небесну вологу. Фігура спіралі означає плинність часу та циклічний рух сонячного диска.

Хрест на вишиванці - оберіг від злих духів. Хрест є одним із найпоширеніших знаків у світовій культурі загалом. Він символізує ідею центричності. Прямий хрест – символ Творця, Сонця, чоловічого начала; косий хрест – жіноче начало, Місяць.

*Сварга на вишиванці - символ сонячного культу, домашнього вогнища, родинного щастя. Сварга, відома під назвою свастика – це той самий хрест, але у русі. Наші предки вірили в його магічну силу. В давніх українців він асоціювався із силою домашнього вогнища, родинним щастям. Сварга – давній, енергетично дуже сильний знак.

*Повна рожа, або восьмипроменева зірка на вишиванці - поєднання жіночого і чоловічого начал, що дає життя усьому. Восьмипроменева зірка складається із прямого і косого хрестів і означає об'єднання чоловічого і жіночого начал. Цей символ часто називають Зіркою Богородиці і вишивають на іконах Діви Марії.

Кривий танець, або безконечник на вишиванці, означає життєвий шлях, символ вічного буття, сили та життєвої енергії. Безконечник використовували на території України вже 20 тисяч років тому. Більш м'які вигини цього візерунка асоціюють із водою, гармонійним плином життя. Він утворює "вічний" безконечний орнамент, який снується, наче нитка долі, але завжди повертається до першоджерела. Він зображає життєвий шлях і водночас є символом вічного буття. Безконечником найчастіше прикрашали чоловічі сорочки, символізуючи на них силу і життєву енергію. Особливу увагу під час вибору вишивання потрібно приділити кольорам. Білий символізує чистоту та цноту, червоний є ознакою життєвої сили, зелений – природи та життя, синій – води та неба.

*Ключі на вишиванці - це шлях до досконалості, родючість, запліднення. Ключі в різних регіонах України називають по-різному. На Поділлі кажуть "гесики", в інших місцях – "вужі". Одяг із ключовим символом здатен оберігати енергетику людини від негативних впливів. В давнину для нашого народу цей символ означав змію, яка асоціювалася з водою. Змій як охоронець підземного світу символізував чоловічу сутність, родючість і запліднення. На дощовому небі він являвся у вигляді блискавки.

Поет Костянтин Думитрашко

 

Немає, думаю, українця, який би не співав «Карії очі, чорнії брови». І багато хто думає, що ця пісня народна. Але її автор Костянтин Думитрашко, якого ми згадуємо в ці дні (8 травня 1814 — 7 травня 1886).

Костянтин Думитрашко народився в родині священника, тож і йому випала церковна стезя. Учився у народній школі, Переяславській бурсі та Полтавській духовній семінарії, зі званням магістра богослов’я закінчив Київську духовну академію. Ще студентом захопився «Енеїдою», почав віршувати і виспівав поезію «Золотоноша».
Понад 30 років працював професором у Київській духовній семінарії, викладав французьку мову і латинь.

Початок літературної діяльності Костянтина Думитрашка припадає на 1830-ті роки. Тоді він почав записувати народні пісні та думи. Першого свого вірша поет написав у Золотоноші, їй і присвятив його "Маленька і хороша, моя Золотоноша".

Його поезія "До карих очей" була написана у 1854 році і стала істинно народною.

Похований Костянтин Думитрашко у Києві на горі Щекавиці поблизу могили «вещего» Олега.

Чорнії брови, карії очі,
Темні, як нічка, ясні як день,
Карії очі – чари дівочі!
Де ви навчились зводить людей.

Чорнії брови, карії очі,
Страшно дивитись на вас під час,
Не будеш спати іноді ночі,
Все будеш думать, очі, про вас.

Вас і немає, а ви мов тута,
Світите в душу, як дві зорі,
Чи в вас улита яка отрута,
Чи, може, й самі ви знахорі.

Чорнії брови – стрічки шовкові!
Все б тільки вами я любувавсь!
Карі очиці – очі тернові!
Все б я дивився тільки на вас.

Карії очі. Ви поробили
Наворожили щось ви мені.
Та од пристріту, оченьки милі,
Тільки й поможете ви одні

Усі реакції:

55