25 лютого виповнюється 155 років від дня народження Лесі Українки — видатної поетеси, драматургині, перекладачки, публіцистки, однієї з найяскравіших постатей української та європейської культури кінця ХІХ — початку ХХ століття. 

Її ім’я стало символом незламності духу, інтелектуальної сили й безкомпромісної любові до України.

Майбутня письменниця народилася 25 лютого 1871 року в місті Новоград-Волинський (нині — Звягель) у родині, що належала до кола української інтелігенції. Справжнє ім’я — Лариса Петрівна Косач. Її мати — письменниця й громадська діячка Олена Пчілка, батько — відомий юрист і меценат Петро Косач. У родині завжди панував культ українського слова, історії, фольклору, що сформувало світогляд майбутньої поетеси. З дитинства Леся Українка виявляла виняткові здібності до мов і літератури. Вона володіла кількома європейськими мовами, перекладала твори Гомера, Гейне, Шекспіра, Гюго. Уже в дев’ять років написала перший вірш, а в тринадцять — уперше опублікувала поезію під псевдонімом Леся Українка, який став її літературним ім’ям і громадянською позицією. Життя геніальної письменниці було позначене тяжкою хворобою — туберкульозом кісток, що переслідував її з дитинства. Проте фізичні страждання не зламали її волі. Навпаки, тема боротьби, внутрішньої свободи й гідності була провідною в творчості. Вірш «Contra spem spero!» став своєрідним життєвим кредо поетеси — закликом не втрачати надії навіть у найскладніші часи. Творча спадщина Лесі Українки надзвичайно бага­тогранна. Вона є авторкою поетичних збірок «На кри­лах пісень», «Думи і мрії», «Відгуки», численних поем і драматичних творів. Особливе місце в українській літе­ратурі посідає драма-феєрія «Лісова пісня» — глибокий філософський твір про гармонію людини й природи, свободу особистості та ціну зради власній сутності. Образ Мавки став одним із найпоетичніших символів української культури. Серед інших знакових драм — «Бояриня», «Кассандра», «Оргія», у яких письменниця порушує теми національної неволі, відповідальності ін­телігенції, конфлікту між особистою правдою і владою. Творчість «дочки Прометея», як називали її сучасники, вирізняється інтелектуальною глибиною, модерністським мисленням, філософською наснагою. Леся Українка була однією з перших, хто впевнено ввів українську літературу в контекст світової культури. Іван Франко влучно охрестив поетесу «єдиним мужчиною в українському письменстві» за силу духу. Вона активно долучалася до громадського життя, підтримувала визвольні ідеї, співпрацювала з українськими культурними колами в Києві, Львові, Чернівцях. Її творчість формувалася в добу національного пробудження, коли українське слово зазнавало утисків, а сама ідентичність потребувала захисту. У цьому контексті постать Лесі Українки стала уособленням духовного спротиву. Поетеса пішла з життя 1 серпня 1913 року в грузинському місті Сурамі, але її слово живе й сьогодні, твори перекладені багатьма мовами світу, а ім’я носять вулиці, школи, театри, культурні установи. Пам’ятники Лесі Українці встановлені в різних містах нашої країни та за кордоном. 155-та річниця з дня народження Лесі Українки — це не лише нагода згадати про її літературну спадщину, а й можливість осмислити її значення для сучасності. У час випробувань для України її слова звучать особливо актуально. Вони навчають мужності, відповідальності, вірності своїм переконанням і любові до Батьківщини. 

Леся Українка залишила нам приклад того, як сила духу може перемагати обставини, а слово — ставати зброєю. Її життя і творчість доводять: справжня культура народжується там, де є гідність, свобода і віра в майбутнє. Саме тому її ім’я й сьогодні залишається одним із моральних орієнтирів українського суспільства.

 

Немає мужності другої,

Як не боятися життя.

П.Г. Тичина

  Цьогоріч 23 січня виповнилося 135 років з дня народження Павла Тичини, українського поета, перекладача, публіциста, громадського та державного діяча. Павло Григорович народився у 1891 році в селі Піски Чернігівської губернії. 1907-1913 рр. – студент Чернігівської духовної семінарії. Після закінчення семінарії вступив до Київського комерційного інституту, але не закінчив його. Одночасно працював редактором газети «Рада», технічним секретарем редакції журналу «Світло» (1913-1914 рр.), помічником хормейстера в театрі М. Садовського (1916-1917 рр.). У 1917 році став членом редколегії газети «Рада».

 Великий вплив на поета-початківця мала зустріч з українським письменником Михайлом Коцюбинським, літературні суботи якого він регулярно відвідував і саме на них він почав читати свої вірші. Михайло Коцюбинський був першим, хто помітив талант юнака. У 1912 році в першому номері журналу «Літературно-науковий вісник» уперше надруковано вірш Павла Тичини «Ви знаєте, як липа шелестить». У 1918 році закінчив першу свою книгу поезій «Сонячні кларнети» (фактично вийшла в 1919). У 1920 році виходять його збірки «Замість сонетів і октав», «Плуг». У 1923 році поет переїздить до Харкова, стає членом редколегії щомісячника «Червоний шлях», входить до літературної організації «Гарт», а з 1927 року – до ВАПЛІТЕ («Вільна академія пролетарської літератури»). Наступного року виходить збірка «Вітер з України».

 У добу тоталітаризму поетові довелося вибирати між життям і поезією. Це був час жорстоких страждань та душевних зламів. У віршах Павла Григоровича Тичини починає з’являтися суміш нещирості й напіввимушеності. За оптимістичними картинами радянської дійсності, що постають з його поезій, стоїть великий біль справжнього митця. До передвоєнних збірок поета належать: «Чернігів» (1931 р.), «Партія веде» (1934 р.), «Чуття єдиної родини» (1938 р.), «Сталь і ніжність» (1941 р.). Під час Другої світової війни поет перебуває в евакуації в Уфі. Найбільшим здобутком цих часів є поема «Похорон друга». Найфундаментальнішим твором Павла Тичини була симфонія «Сковорода», яку він писав майже протягом усього життя.

  Павло Григорович був дійсним членом Академії наук України (1929 р.). Павло Тичина писав не тільки вірші, а був і перекладачем: досконало володів болгарською, вірменською, французькою і турецькою мовами.

  Він був однією із найважливіших постатей української поезії ХХ століття, а збірку «Соняшні кларнети», до якої увійшли вірші 1914–1918 років, можна вважати епохальним явищем в українській літературі ХХ століття; чимало слів уже сказано про новаторство поетичної форми й неповторний стиль ранньої поезії П.Тичини, тож не помножуватимемо їх. Лише пригадаймо, що в 1920 році були видані не менш знакові збірки «Плуг» і Замість сонетів і октав», які принесли поетові ще більшу популярність і світове визнання.

У збірці поет розповідає про події революції та поразку національно-визвольних змагань, модифікуючи структуру античної трагедії.

  У своїй літературній діяльності Павло Тичина виявив себе одним із найосвіченіших українських письменників, чия ерудиція охоплювала суміжні з літературою види мистецтва – музику і живопис. Художня спадщина поета має велику цінність, залишаючись в золотому фонді нашої культури. Але є у Павла Тичини твори, що написані на вимогу часу чи під тиском обставин, коли поет був змушений йти на поступки жорсткому тоталітарному режиму.

Помер Павло Григорович Тичина 16 вересня 1967 року.

  Павло Тичина увійшов в історію літератури, як співець природи, любові і краси. Його поезії вічні, вони тісно пов’язані з долею України і народу. Павло Григорович через природні образи майстерно зумів передати події в державі. Його твори ніколи не втратять актуальності.