Глазовий Павло Прокопович

 

Глазовий Павло Прокопович

Його влучні гуморески майстерно підмічають самобутність та риси характеру багатьох українців, не втрачаючи актуальність і наш час.

За життя його називали найулюбленішим «сміхотерапевтом» та наступником Остапа Вишні в українській літературі. Його творчість люблять дорослі та малі за щирість та неперевершений талант у кількох дотепних рядках розповідати про важливі теми людських відносин.

30 серпня 1922 року у селі Новоскелюватка на Миколаївщині в родині хліборобів народився видатний український поет-гуморист та сатирик Павло Прокопович Глазовий.

Маловідомі факти про життя Павла Глазового:
— Павло Прокопович писав по 5–7 усмішок у день.
— Пережив Голодомор, на його очах померла голодною смертю молодша сестричка.
— Пройшов Другу світову і повернувся додому з трьома бойовими орденами, які… одразу пороздавав сусідським дітлахам.
— Глазовий пережив нелюбов радянської влади. Партія боялася гострого пера гумориста і тримала його увесь час під ковпаком. Та заборонити Павла Прокоповича не могли. Його усмішки дуже любили у народі.
— Великий гуморист жив у Києві досить скромно. Найбільшим його багатством були книги. Глазовий був не лише гарним співрозмовником, а ще й кулінаром.
— У дитинстві мріяв стати учителем української мови.

"Раз добром зігріте серце вік не прохолоне..."

...Нехай ці слова завжди звучать услід добрій пам'яті про нього, хай вплітаються у них "сміху іскорки ясні", які Павло Глазовий лишив по собі. Добрий чоловік — добрим людям.

Життя ж — вогонь. У тім вогні

Серця людські палають,

А сміху іскорки ясні

Над полум'ям літають:

Смішні пригоди і слова,

Події та картини.

Я сам згоряю у вогні

Й збираю ті іскрини.

Якби не міг збирати я

Веселого й смішного,

Давно розпалась би душа

Під тягарем страшного.

Сонце нашої свободи

Йде все вище й вище,

Вільно дихаєм сьогодні —

Аж у носі свище...

25 серпня народився Павло Загребельний – класик української літератури

 

Народився майбутній письменник 25 серпня 1924 року в придніпрянському селі Солошине на Полтавщині.

— Це козацьке село, — розповідав Павло Архипович в одному з інтерв’ю. — Воно було на кордоні земель Війська Запорізького і царської імперії. І на цьому кордоні зібралися люди, що втікали як з одного, так і з іншого боку. Це було гігантське село, тягнулося 15 кілометрів уздовж Дніпра. І населяли його десять тисяч людей. У селі майже не повторювалися прізвища. Це теж свідчило про те, що люди туди збігалися. А коли люди збігаються, то вони, як правило, незалежні. Бо кожен із них утік — хто від пана, хто від хама, хто від переслідування, хто від неправди… Серед таких людей я народився і виріс, пережив колективізацію, голод 33-го року. Ці люди дуже бідували, але в душах їх була незалежність. Це, очевидно, передалось і мені. Змалку ріс без матері, завжди тягнувся до книги, вчився добре.

Навчався майбутній письменник у Солошинській середній школі. У старших класах захоплювався математикою. Мріяв бути вченим. У червні 1941 року Загребельний закінчив десятирічку. Збирався вчитися далі, але почалася війна. Вчорашній випускник, ще не маючи повних сімнадцяти років, пішов добровольцем до армії. Був курсантом 2-го Київського артучилища, брав участь в обороні Києва, в серпні 1941-го дістав важке поранення. Після госпіталю знову військове училище, знову фронт, чергове тяжке поранення в серпні 1942-го, після якого — полон, і до лютого 1945-го — фашистські концтабори.

У 1945 році працював у радянській воєнній місії у Західній Німеччині. З 1946 року — навчався на філологічному факультеті Дніпропетровського університету. По його закінченні — майже півтора десятиліття журналістської роботи (в обласній дніпропетровській газеті, в журналі «Вітчизна» в Києві), поєднуваної з письменницькою працею. Перше оповідання «Каховські будиночки» Павлом Загребельним разом з Юрієм Пономаренком було написане за кілька годин. Збірка «Каховські оповідання» складалася з дванадцяти творів. Відзначалися вони нарисовістю. Були тут художні знахідки. Були й композиційні прорахунки. Далі Загребельний писав новели сам. На республіканському конкурсі в 1955 році на найкращий науково-фантастичний та пригодницький твір для дітей та юнацтва повість «Марево» була відзначена другою премією. Серйозною заявкою на письменницьку зрілість стала «Дума про невмирущого», присвячена воїнському та людському подвигу молодого солдата, який загинув у фашистському концтаборі.

У 1961-1963 pоках Загребельний працював головним редактором «Літературної газети», приблизно в той же час з’явилися три перші романи письменника: «Європа 45», «Європа. Захід», «Спека». Протягом 60-70-х років письменник створив більшу частину своїх романів, зокрема і найвагоміші з них. Одним із значних здобутків української прози став роман «Диво», в якому органічно поєднується далеке минуле та сучасність. В центрі роману — Софія Київська, яка є незнищенним символом української державності та духовності. Пізніше було створено цілий цикл романів про історичне минуле нашої Батьківщини: «Первоміст», «Смерть у Києві», «Євпраксія». Подіям української історії XVI ст. присвячено роман «Роксолана». Письменник зробив спробу проникнути у складний внутрішній світ своєї героїні — Анастасії Лісовської, доньки українського священника з Рогатина, яка, потрапивши до гарему турецького султана Сулеймана, незабаром стала його улюбленою дружиною.

Розкрити таємниці характеру Богдана Хмельницького, показати його як людину та як визначного державотворця — таке завдання поставив перед собою П. Загребельний в романі «Я, Богдан». Він показує діяльність гетьмана на тлі складної політичної ситуації середини XVII ст., зупиняючись також і на подробицях його особистого життя.

Виступив Павло Архипович і з кількома п’єсами, створеними на основі романів — «Хто за? Хто проти?» та «І земля скакала мені навстріч». Письменник активно виступав з критичними і літературознавчими статтями в пресі, а також з доповідями, промовами й інтерв’ю. Ці виступи зібрані в книзі статей, есе і портретів. До неї ввійшла повість-дослідження «Кларнети ніжності», присвячена П. Г. Тичині.

За його сценаріями на Київській кіностудії ім. О. П. Довженка знято художні фільми: «Ракети не повинні злетіти», «Перевірено — мін немає», «Ярослав Мудрий». Широкого розголосу набув роман П. Загребельного «Розгін», який було відзначено Державною премією СРСР, два романи — «Первоміст» і «Смерть у Києві» — відзначені Державною премією УРСР ім. Т. Г. Шевченка. У 1986 році побачив світ новаторський і за змістом, і за художнім втіленням твір «Безслідний Лукас». У 1991 році Павло Загребельний опублікував свій двадцять третій роман — «Тисячолітній Миколай». Творився він три роки.

Його твори високо оцінюються критиками, мають широке читацьке визнання, він один із найпопулярніших сьогодні українських письменників. Друковані масовими тиражами, його книги швидко розходяться, вони постійно виходять в перекладах іншими мовами, зростає і кількість видань творів письменника за рубежем. Твори Павла Загребельного переведені на 23 мови народів світу. Помер Павло Архипович 3 лютого 2009 року і похований у Києві — на Байковому кладовищі.

9 оберегів, які мали бути в кожній українській хаті

 

“Українська хата — на придане багата” — так коротко та влучно можна охарактеризувати типову українську домівку. Дійсно, старі хати у різних регіонах України є справжнім скарбом та дзеркалом минулого. Саме вони є унікальними пам’ятками, які зберегли в собі традиційні види українських ремесел: вишивання, ткацтво, гончарство, писанкарство, ковальство, плетіння, столярство, гутництво та багато інших.

Дім захищав не лише від негоди, але й від зла, беріг чистоту людської душі. Тобто сама українська хатина вже була оберегом. Звичай прикрашати домівки оберегами — походить із сивої давнини. Наші предки виготовляли їх власноруч із природніх матеріалів. Обереги захищали оселю від лихого ока, несли добробут, мир, любов та навіть лікували.

Універсального оберега, який би зробив все вищеперераховане реальністю – не було. Кожен оберіг мав свою окрему, важливу функцію. Велике значення мав не лише сам оберіг, але й місце, у якому його розміщували в хатині.

Вишиті рушники

Вони захищали дім та всю родину від “лихого ока”. Рушники вішали над святими образами, які колись були у кожній хаті, над фотокартками рідних — для того, щоб вони оберігали цих людей від злої долі. Рушники розміщували над вікнами й дверима, бо вишивка на його кінцях не пускала в дім злих духів.

Особливою силою наділяються речі, які переходять від покоління до покоління. Досить часто сімейним оберегом був весільний рушник. Цей сильний та наділений любов’ю оберіг був й чудовим елементом декору. Неймовірні візерунки, розмаїття кольорів та витонченість роботи дивували гостей оселі.

Український посуд

Такий звичний елемент побуту також мав силу оберега. Наші предки користувалися глиняним посудом, який, як правило, виготовляли власноруч. Не зважаючи на те, що посуд був простим, в нього вкладали найтепліші думки. Якщо ж посуд купували, то обов’язково слухали, що він “говорить”. Наприклад горщики, які є символом життя, розрізняли за тембром: “горщик” — чоловік і “горщиця” — жінка. Щоб у домі панувала злагода, потрібно мати у господарстві і горщики, і горщиці.

Кожен з нас знає повір’я, що вдома не варто зберігати надбитий посуд. Таке твердження виникло тому, що посуд вважали живим. Він, як і людина: народжувався, жив і помирав. Надщерблений, розбитий глечик чи тарілку прийнято було закопувати в землю.

Підкова

Підкова у багатьох народів має одне значення — символ удачі, щастя, достатку і оберіг від злих сил. Існувало повір’я, що злий дух ходить колами, але дійшовши до того місця, де підкова розірвана, він змушений повертати назад. Через це й підкову вішали над всіма місцями в домі, через які може проникнути злий дух: дверима, вікнами, піччю тощо.

Кріпити підкову над дверима повинен господар будинку разом з господинею. Потрібно позитивно налаштуватися, думати про хороше, про успіхи в справах і про таємні бажання. Знайти підкову – було знаком, що зовсім скоро вам неабияк пощастить.

Образи

В кожній українській хаті, на почесному місці, розміщували образ. Зранку і ввечері до образів молилися, зверталися через них до Бога. Образи прикрашали вишитими рушниками, які господині вишивали власноруч. Образи берегли домівку від всього лихого, несли мир і спокій.

Дзвін

Хорошим оберегом для житла є дзвін. Він означає захисний купол небес. Дзвін може не тільки відганяти від будинку зло, але і знищувати біду що вже зайшла в будинок. Ритмічні і водночас мелодійні удари дзвону символізують час що минає, бій дзвонів пов’язують з весіллям, перемогою або молитвою.

Українська хата є невід’ємною частиною культури нашого народу. Вона є втіленням вірувань українців, укладом їхнього життя та взірцем естетичних вподобань.

Покуть

За давнім звичаєм, у традиційній селянській оселі найсвятішим місцем вважався покуть (червоний або красний кут). Розміщувався він, як правило, по діагоналі від печі й обов’язково “обличчям до сонця”, тобто на схід. За первісних часів це було місце пращурів. Пізніше на покуті ставили Дідуха – духа дідів, предків роду, і кутю – ритуальну страву для померлих душ. Звідси, очевидно, й назва – покуть, тобто місце для куті; а можливо, від “по куту” (діагональне від печі, яка також виконувала важливу функціональну й обрядову роль).

Отже, покуть був своєрідним домашнім вівтарем. Біля нього вивішували писанку, котра мала оберігати родину од грозових блискавок, пожеж, злих духів. Пізніше, із запровадженням християнства, тут знайшлося місце для божниці з іконами, а сам покуть завішували спеціальним рушником, який в народі називали божником.

Колиска

Колиска (гойдалка, люля) була ще й родинним символом, виколихувала майбутнє родоводу, зберігала традиції, материнську цінність і батьківську гордість. Традиційно колиску виготовляли лише з “чистих”, тобто благородних порід дерев (клена, калини, ясена, ліщини, горіха та ін.).

Доручали цю шляхетну справу майстрам висококваліфікованим, з відповідним родинним статусом (не розлученим, тим, у кого велика й дружна сім’я). Все начиння – бильця, вервечки – також робилися за окремою технологією і супроводжувалося спеціальними обрядодіями, – адже колиска мала оберігати немовля від нечистої сили.

Підвішували колиску до сволока або до стелі на спеціально виготовленому гачку (крюкові). Вона мала знаходитися біля ліжка. Якщо дитина прокидається, мати тут же приколихувала немовля, а при потребі й пеленала. За звичаєм, кожна родина користувалася однією колискою, змінюючи лише попінки, тобто тканину, яку підшивали до основи.

При народженні немовляти в колиску клали посвячений часник і хліб та деякі інші речі, що виконували оберегові функції. Якщо подружжя вже не здатне було народжувати дітей, колиску виносили на горище, де воно зберігалося доти, допоки господарі мешкали в оселі. Святотатством вважалося нищити, а особливо спалювати її – “тоді в роду не буде дітей”.

Розповідь про колиску була б неповною без такого унікального пласта духовної культури, як колискові пісні. Вже доведено, що саме мелос несе в собі високий заряд магічності: за допомогою пісень діти швидко засвоюють з молоком матері рідну мову, пісні розвивають поетичне мислення, музичні здібності і, на думку фахівців, сприяють швидкому зростанню, позитивно впливають на нервову систему, оберігають немовлят од злих сил.

Піч в українській хаті

Піч в Україні – споруда з цегли або каменю, призначена для опалення приміщення, випікання хліба та інших виробів, варіння страв, напоїв та ін.; символ неперервності життя; персонаж фольклору.

Наші далекі предки обожнювали вогонь і вважали піч його захисником, адже в ній “жив” вогонь. А вогонь – то символ сили, життя, чистоти, світла. Домашнє вогнище осмислювалося як символ неперервності роду, людського життя взагалі. Не випадково схожі слова “дим“ (одна із назв вогнища) і “дім“ – житло. Піч служила українському селянинові тричі: для опалення житла і як тепле спальне місце, для приготування їжі, для випікання хліба. До неї ставилися як до священного предмета, шанували, тримали в чистоті. Тому піч розмальовували, прикрашали кахлями. При печі, як і при жінці чи дитині, як і перед образами, не можна лихословити (“Сказав би, та піч у хаті”).

Стіл

Стіл у хаті споконвіку був своєрідним олтарем та жертовником, за яким відбувалися всі обряди сімейного та календарного циклу.

“Хай буде щедрим ваш стіл“, – кажуть, бажаючи комусь достатку в домі, бо стіл і дім здавна поняття нерозривні.

В Україні був такий звичай: закінчували будівництво хати і першим заносили до неї застелений стіл, на якому лежав хліб. Ще в праслав’янські часи з’явилася традиція трапезувати за одним столом на знак взаємного миру та дружби.

На покуть – почесне місце за столом – невдовзі після народження клали немовля: щоб росло здоровим і в достатку.

Григорій Сковорода : невідома історія життя

 

Народився Григорій Сковорода в 1722 році в сім'ї козака Сави Сковороди та його дружини Палажки. Історики досі розходяться в думці, де жила сім'я. Одні стверджують, що вони проживали у райцентрі Чорнухи, інші - селі Харсіки Київської області. Довгий час - близько двохсот років - також не була відома точна дата народження поета. Правда розкрилася, коли дату народження знайшли в листах поета.

Говорити про те, яку спадщину залишив Сковорода, не має сенсу: будь-який школяр знає його офіційну біографію і твори. Тому ми зібрали найбільш цікаві і неймовірні факти з життя поета.

Дар передчуття

Відомі два разючі факти, які доводять, що поет умів передбачати біду. Так, у 1770 році він гостював у свого друга Іустина - начальника Китаївської пустелі в Києві. Раптом він заявив, що їде. Коли його почали розпитувати, сказав, що під час прогулянки Подолом почув трупний запах. Іустин вмовляв одного не їхати і запевняв, що ніякої небезпеки немає, але Григорій не послухав. А через два тижні у Київ прийшла чума, і місто закрили.

Крім того, Сковорода знав дату своєї смерті. 9 листопада 1794 року поет, за переказами, після обіду викопав собі могилу, потім пішов у кімнату, надів чисту білизну, підклав під голову сумку з власними пожитками і навіки заснув.

Зверхність до чинів

У своїй біографії Григорій Сковорода нікого не боявся і поважав не за чин, а за особисті досягнення. Так, одного разу, коли він йшов по дорозі біля Харкова, до нього підбіг ад'ютант екіпажу генерал-губернатора, який запросив філософа в карету.

- Передайте губернатору, що я не знайомий з ним, - відповів філософ, продовживши шлях.

Ад'ютант, зорієнтувавшись, знову підбіг до Сковороди, зазначивши, що його запрошує Євдоким Олексійович Щербинін. На що поет усміхнувся:

- Чув я про нього. Кажуть, хороша людина і гарний музика, - і пішов до карети.

Крім того, був випадок з Катериною ІІ. Одного разу вона побажала побачити відомого філософа особисто. Коли Сковорода прибув до палацу, його завели в приймальний зал. Коли зайшла цариця, всі присутні вклонилися їй. Крім Сковороди.

- Чому ти не кланяешься мені, - запитала його Катерина ІІ.

Філософ спокійно відповів:

- Не я бажав тебе бачити, а ти сама захотіла на мене подивитися. А як же ти мене роздивишся, коли я перед тобою удвоє зігнуся?!

Відзначився був Сковорода і в Харківському колегіумі, де викладав. Замість оцінок викладач писав: "вельми туп", "справжнє безглуздя". Розумників оцінював званнями: "досить гострий", "звєрок востроє" (тобто знання вистачає на льоту). Всього у Григорія було 12 таких градацій. Але незважаючи на це студенти обожнювали свого наставника.

Вважав за краще особисту свободу любові

Одного разу Сковорода закохався, що для нього, відомого своїм зневажливим ставленням до жінок, було справжньою трагедією. Скорившись почуттю, він навіть запропонував дівчині вийти за нього заміж. Однак в останній момент втік прямо з-під вівтаря, вибравши особисту свободу.

Кращі крилаті фрази Григорія Сковороди

Більше думай і тоді вирішуй;
З видимого пізнавай невидиме;
Недостатньо, щоб сяяло світло денного сонця, коли світло голови твоєї затьмарене;
Немає нічого небезпечнішого за підступного ворога, але немає нічого ядовитішого від удаваного друга;
Все минає, але любов після всього зостається;
Сліпі очі, коли затулені зіниці;
Як нерозумно випрошувати те, чого можеш сам досягти!
Лід на те й родиться, аби танути;
Краще голий та правдивий, ніж багатий та беззаконний;
Не все те недійсне, що незбагненно дитячого розуму;
Не розум від книг, а книги від розуму створилися.

До РЕЧІ

Жителі села, де похований відомий філософ, стверджують, що вже близько двохсот років його дух оберігає ці краї.

На місці спочинку Сковороди, як він і заповідав, ні хреста, тільки величезний камінь з написом: "Світ ловив мене, але не спіймав".

У селі Сковородинівка Золочівського району Харківської області видатний український філософ часто гостював у садибі свого учня Андрія Ковалевського. Там же, передчуваючи швидку смерть, він власноручно почав копати собі могилу, де пізніше був похований недалеко від улюбленого дуба-велетня.

Відчув чуму і втік з Києва

Навіть у спекотну погоду біля музею філософа в унікальному парку прохолодно, як і триста років тому. Причиною тому особливі дерева. Їх тут тільки два види: липи і дуби.

- Багато років поспіль на території комплексу проводився ярмарок, і кожен раз в ці дні, що не припиняючись, йшов дощ, - починає розповідь співробітник літературно-меморіального музею Сковороди Анна Ярмиш. - Старі люди казали, що дух нашого великого земляка таким чином протестує проти торгівлі на «його» території. Тоді ярмарок скасували, почавши проводити літературно-фольклорні свята. І що ви думаєте? Погода весь час ідеальна, але тільки на території музею і парку. У самому селі дощик і раніше капає. Наші гості дивуються цьому явищу. І подібних загадкових речей тут діється предостатньо.

- Відомо, що ще в XIX столітті в садибі, де тепер розташовується експозиція, жила поміщиця Кузіна, - підключається до розмови директор музею Наталя Мицай. - Так от їй уві сні був старець в білому одязі, який щось награвав на сопілці. У підсумку поміщиця так злякалася, що не витримала і наказала перенести могилу Сковороди зі своїх земель на церковні. І його прах перепоховали біля церкви. З тих пір бачення перестали турбувати жінку.

- Це не легенда, я сама неодноразово була свідком нез'ясовних явищ, - підхоплює Анна Ярмиш. - Наприклад, увечері дух явно ходить по садибі, сідає на ліжко в тій кімнаті, де помер філософ, і вона скрипить. Раз увечері я доробляли якусь роботу і раптом почула кроки за стінкою. І відразу насторожилася, подумавши: може, не закрила двері? Потім вслухалася уважніше: хтось ходив, немов у старих сандалях, трясучи древніми металевими застібками. Невідомий відвідувач зупинявся біля одного стенду, другий... Повірте, це дуже часто буває, сторожа вже навіть звикли. А в грудні, коли ми святкуємо день народження Сковороди, ще одна дивина проявляється. Обов'язково вимикається світло - хоч на годину, хоч на півгодини! Ми знаємо і заздалегідь запасаємося свічками. Правда, деякі скептики намагаються пояснити, що відбувається, кажуть, мовляв, це зимовий вітер обриває дроти.

У селі впевнені: чудеса відбуваються через те, що філософ був дуже неординарною особистістю.

- Посудіть самі. Весь життєвий шлях Сковороди як би направляла якась рука, - пояснюють співрозмовниці. - Так, коли в 1770 році він гостював у друзів в Києві, раптом попрощався і поїхав. Чому? Тому що, побувавши на Подолі, раптом вловив сильний трупний запах. Філософ покинув місто, а через два тижні в Київ прийшла чума, і місто закрили. Точно так само і з сновидіннями. Відомо, що Григорій Савич був вегетаріанцем. Просто одного разу він побачив сон, в якому люди поїдали один одного, і після того відмовився від м'яса.

Таємниця кишенькових годинників

Навіть у будній день в парку біля старовинної садиби багатолюдно. Кілька компаній шумно обговорюють, як краще почати огляд величезного (18 гектарів) меморіального комплексу. В останні роки інтерес до творчості великого українця різко зріс, і в музей влаштовують справжні паломництва. Зараз спостерігається наплив туристів з усієї країни у зв'язку з 285-річчям від дня народження філософа (відзначається 3 грудня).

- Деякі спеціально приїжджають за сотні кілометрів, щоб поглянути на унікальну скрипку, яку подарували Сковороді його багаті покровителі Травицький, - зазначають співробітники музею. - Адже філософ був відмінним музикантом, в молодості співав при імператорському дворі в хорі. Там же навчився грати на флейті, а потім і на скрипці. До речі, малюнок нашої скрипки зараз красується на 500-гривневій банкноті.

Збереглася і ще одна особиста річ Сковороди - масивні срібні годинники, зроблені в середині XVIII століття австрійськими майстрами.

- З ними окрема історія, - вказуючи на реліквію, посміхається Анна Ярмиш. - Коли годинник потрапив до нас, то він вже не йшов і мав замутнену поверхню. Фахівці вирішили привести його у пристойний вигляд, почали відтирати, як раптом випадково відкрилася намертво притиснута до цього кришка і виявилася невідомий досі дарчий напис, виведена бісерним почерком по-старослов'янськи. Її автори - покровителі Сковороди.

Неспаленний дуб

У парку недалеко від могили філософа можна побачити залишки колись величезного дванадцятиметрова дуба, який своєю тінню покривав сотку землі. У його дуплі часто усамітнювався Григорій Савич, щоб спокійно насолодитися роботою.

- Відомо, що в дуплі містився письмовий столик, стілець. І дві людини могли вільно сидіти і спілкуватися, - пояснює директор музею. - Уявляєте, яким величезним було дерево? До речі, його історія теж оточена містикою. Відомо, що дуб кілька разів підпалювали. На початку двадцятого століття в дупло забралися три пастуха, розвели вогонь, а дерево раптом загорілося, і тільки поливший сильний дощ не дав поширитися вогню. Як тут не згадати про дух філософа, охороняючий цю землю.

А в 1943 році німці знищували все підряд, коли відступали: церква, будинок. Не пощадили і дуб. Старожили стверджують, що полум'я було видно за кілька кілометрів, а дерево нагадувало гігантський палаючий факел і висвітлювало довколишні хутори. Швидше за все, того разу воно б напевно загинуло, але тут знову хлинула злива!

Уже в 1979 році дуб вперше не зазеленів, а через багато років завалився. Нам вдалося врятувати і зберегти тільки верхні частини.

У ніч із 6-го на 7 травня  2022року російські окупанти знищили музей Григорія Сковороди в селі Сковородинівка Богодухівського (раніше – Золочівського) району Харківської області.

Ворожий снаряд влетів під дах будівлі, спалахнула пожежа. Вогонь охопив усі приміщення музею.На щастя, колекція не постраждала, її перемістили заздалегідь в безпечне місце.

ДОВІДКА

Григорій Савич Сковорода (1722-1794), український філософ, поет, педагог. Народився в селі Чорнухи Полтавської губернії. Навчався в Києво-Могилянській академії, багато подорожував по Європі. Знав десяток мов, вивчав давню і новоєвропейську філософію.

У 1759 - 1769 роки викладав у Харківському колегіумі. Велика частина його життя пройшла в мандрах. Офіційна наука вважає Сковороду першим філософом.

Як розвинути у дитини жагу до навчання

 

Навчання – це фундамент, на якому будується успішне та щасливе життя. З раннього віку діти вбирають знання, як губка, прагнучи досліджувати світ навколо себе. Саме тому так важливо не лише давати їм знання, а й прищеплювати їм любов до навчання, роблячи його не нудним обов’язком, а захоплюючою пригодою. Такий підхід до пізнавання чогось нового буде дуже корисним у подальшому житті.

Створюємо атмосферу любові до читання

Читання з раннього віку

З перших місяців життя знайомте дитину з книгами. Читайте їй казки, вірші, розглядайте картинки. Чим більше часу ви будете проводити за читанням разом, тим міцніше буде зв’язок дитини з книгами.

Затишний куточок для читання

Організуйте вдома затишний куточок, де дитина зможе зручно розташуватися з книгою. Це може бути м’яке крісло, намет з ковдр або просто затишний куточок на підвіконні.

Відвідування бібліотек та книжкових магазинів

Зробіть відвідування бібліотек та книжкових магазинів сімейною традицією. Це не лише чудова можливість поповнити домашню бібліотеку, але й прищепити дитині любов до книг та атмосферу знань.

Розмови про книги

Обговорюйте з дитиною прочитані книги. Діліться своїми враженнями, ставте запитання, заохочуйте дитину до власних думок та висновків. Навички аналізу будуть корисні у будь-якій сфері життя.

Приклад дорослих

Будьте для дитини прикладом. Покажіть їй, що ви самі любите читати. Це може стати найкращим мотиватором для неї.

Перетворюємо навчання на гру

Різноманітні методи навчання

Не обмежуйтеся лише підручниками та зошитами. Використовуйте різноманітні методи навчання: ігри, вікторини, конкурси, рольові ігри, експерименти. Це зробить навчання цікавим та захоплюючим для дитини.

Самостійне дослідження

Заохочуйте дитину до самостійного дослідження та пошуку інформації. Це допоможе їй розвинути навички критичного мислення та дослідницької роботи.

Зв’язок з реальним життям

Пов’язуйте навчання з реальним життям та інтересами дитини. Це допоможе їй зрозуміти, як можна використовувати отримані знання на практиці.

Підтримка та заохочення

Похвала за успіхи

Хваліть дитину за її успіхи, навіть за маленькі. Це допоможе їй повірити в себе та свої сили.

Без порівнянь

Не порівнюйте дитину з іншими. Кожна дитина розвивається у власному темпі.

Акцент на сильних сторонах

Зосередьтеся на сильних сторонах дитини і допомагайте їй розвивати їх. Це допоможе їй відчути себе впевненою та здатною досягти успіху.

Віра в дитину

Вірте в свою дитину і її можливості. Ваша віра та підтримка – це те, що їй найпотрібніше.

Навчання поза школою

Відвідування музеїв, виставок та екскурсій

Відвідування музеїв, виставок та екскурсій дозволить дитині наочно побачити те, про що вона читає в книгах. Це допоможе їй краще зрозуміти та запам’ятати інформацію.

Навчальні гуртки та секції

Запишіть дитину на навчальні гуртки та секції, які відповідають її інтересам. Це може бути гурток робототехніки, юних натуралістів, художня студія тощо.

Спільні проєкти

Робіть з дитиною спільні проєкти, які пов’язані з навчанням. Наприклад, можна разом збудувати модель вулкану, зробити родовідне дерево або підготувати презентацію про цікаву країну.

Позитивне ставлення до навчання

Власне захоплення

Показуйте дитині, що вам самому цікаво пізнавати світ та навчатися нового. Разом з нею дивіться науково-популярні фільми, слухайте аудіокниги тощо.

Навчання – це пригода

Говоріть з дитиною про навчання, як про захоплюючу пригоду. Разом ставте цілі та долайте труднощі на шляху до їх досягнення.

Відкритість до питань

Заохочуйте дитину ставити питання та шукати на них відповіді. Нехай вона знає, що немає “дурних” питань, і чим більше вона питає, тим більше дізнається.

Підсумки

Розвиток у дитини жаги до навчання – це довготривалий процес, який потребує зусиль та любові з боку батьків. Створюючи сприятливу атмосферу, використовуючи різноманітні методи навчання, підтримуючи та вірячи в свою дитину, ви можете допомогти їй полюбити процес пізнання та стати успішною людиною в житті.